Володимир Федорін: Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

Безпосередні підлеглі Януковича дають команду, а далі беруться до діла бійці «Беркуту», котрі, як кажуть, розважили душу.

Більшу частину грудня я залишався у Києві. Майже щовечора бував на Майдані. Ходив на недільні віча. Розмовляв зі знайомими, спостерігав. Я не вигукував гасел, не брав участі у сутичках. Але в мене з’явився якийсь драйв, упевненість, що цих людей – якщо не підведуть лідери – неможливо зупинити.

У 20-х числах грудня ми з дружиною від’їжджали з Києва. Перед від’їздом я зайшов до Порошенка. У нього саме відбувалося обговорення, що робити з Майданом. Протестна активність знову вщухала, людей на Майдані залишалося дедалі менше. Переважила думка в жодному разі не розходитися, зробити все можливе, аби розпалити цей жар. Режим треба дотискати.

Незадовго до того Путін кинув Януковичу рятівний круг – кредитну лінію у $15 мільярдів та зниження цін на газ. План Москви легко зчитувався: не допустити фінансової катастрофи в Україні, яка означатиме зміну режиму і втрату всіх позицій союзниками й агентами Кремля в українській владі. Ходили чутки, що Путін наполягає на жорсткому зачищенні Майдану. Янукович був обережним.

Точкою зламу стало голосування 16 січня у Верховній Раді за пакет так званих «диктаторських законів». Обмежувалася свобода слова і зборів, розширювалися повноваження репресивних органів. Майдан було, по суті, поставлено поза законом.

Янукович показав, що готовий іти на загострення. Вважаю це його фатальною помилкою. Забувши про елітний консенсус, який зробив його президентом і на який він спирався до осені 2012 року, Янукович вирішив «дотискати» опонентів, що були йому вже не по зубах.

На Майдані проти режиму згуртувалася коаліція середнього класу, еліти й частини бюрократії. Постійні поступки Януковича Москві, інфільтрація в українську владу ставлеників і союзників Кремля надали цьому протесту національно-визвольного забарвлення.

Такий масовий протест виявився несподіванкою і для влади, і для опозиції. Ще наприкінці листопада переважна більшість політичних противників Януковича була впевнена у неможливості вивести народ на вулиці – люди, мовляв, занадто розчаровані підсумками Помаранчевої революції, яка привела до влади третього президента України Віктора Ющенка. Українські виборці залишилися невдоволеними його правлінням: президентські вибори 2010 року Ющенко програв з розгромним рахунком, набравши всього 5,5 % голосів.

Янукович не зміг би перемогти у 2010 році без підтримки великого бізнесу та частини середнього класу, які відвернулися від його головної суперниці Юлії Тимошенко. Олігархи побоювалися непередбачуваності Тимошенко, забезпечених городян дратував її нестримний популізм. Янукович, здавалося, виніс урок з поразки на президентських виборах 2004 року, коли він зробив ставку на фальсифікації. 2010 року він апелював не тільки до свого традиційного електорату на півдні та сході країни. Йдучи до влади, він позиціонував себе як реформатор.

У цьому амплуа Янукович протримався недовго. Вже восени 2010 року Конституційний суд пішов назустріч новому президенту і значно розширив його повноваження.

Ілюзія всевладдя не пішла Януковичу на користь. Співпраця з Міжнародним валютним фондом, яка гарантувала здорову економічну політику, швидко зійшла нанівець. Пропрезидентська «коаліція» ставала дедалі вужчою [4] Андерс Ослунд. Вся власть – семье. Forbes Украина, № 3, 2012, c. 20. . З давніх соратників в одному човні з Януковичем залишилося не так багато людей – прем’єр-міністр Азаров, спікер Верховної Ради Володимир Рибак, найбагатший українець Рінат Ахметов, Клюєв… Після парламентських виборів, восени 2012 року, на перший план висунулися люди з найближчого оточення Януковича. До нього входили старший син президента Олександр Янукович, перший віце-прем’єр Сергій Арбузов, міністр доходів і зборів Олександр Клименко, міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко. Спостерігачі прозвали це угруповання «Сім’єю».

На останніх перед революцією виборах головна опора Януковича, Партія регіонів, виступила гірше, ніж попереднього разу. У 2007-му за «регіоналів» проголосувало 34,4 % виборців, у 2012-му – 30 %. І хоча за рахунок переможців у одномандатних округах фракція ПР збільшилася зі 175 до 186 депутатів з 450, для «Сім’ї» це був тривожний дзвінок. Але замість пошуку нових союзників молодь з оточення президента зробила ставку на закручування гайок.

Концентрація грошей і силових повноважень у руках «Сім’ї» викликала не просто невдоволення, а страх практично в усієї української еліти. «Сімейні» почали рішуче підминати під себе цілі сфери економіки – від вугільного бізнесу до імпорту енергоносіїв та нелегальних банківських операцій [5] Чудовий нарис корупції за часів Януковича дає Ендрю Вілсон (Andrew Wilson, Ukraine Crisis, Yale University Press, 2014, pp. 53–60). Основним джерелом збагачення «Сім’ї» залишався державний бюджет. У грудні 2013 року старший науковий співробітник Peterson Institute for International Economics Андерс Ослунд оцінював масштаб разкрадання бюджетних коштів у суму від $8 до $10 млрд в рік. Див.: Anders Aslund, Payback Time for the «Yanukovych Family», 11.12.2013, http://blogs.piie.com/realtime/?p=4162 . . Олігархи розуміли, що швидкість і жадібність, з якими діє «Сім’я», неминуче приведуть її до сфер, зайнятих іншими великими гравцями. Розраховувати на перемогу у прямому протистоянні з силовим апаратом Януковича олігархи не могли.