Володимир Федорін - Четверта республіка - Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

Причини невдоволення середнього класу були більш ідеалістичного і більш загального характеру: люди мріяли про збереження демократичних свобод та запровадження європейських правил гри. «Авторитаризм не пройде» – таким був їхній девіз. В активній частині суспільства накопичувалося невдоволення самою моделлю влади, основаною на безконтрольності та вседозволеності.

Бюрократичний апарат також не любив «сімейних», надто грубо й брутально ті діяли. Для молоді з оточення старшого сина Януковича не існувало ні авторитетів, ні обмежень. Це лякало всіх, навіть старших представників донецького клану – одну з основних політичних опор Януковича.

Напередодні осені 2013-го влада отримала кілька чітких сигналів, що в країні закипає невдоволення. У червні–серпні 2013 року у селищі Врадіївка та за його межами відбулися багатолюдні акції громадянської непокори у відповідь на зґвалтування й побиття місцевої мешканки міліціонерами. Люди вимагали відставки міністра внутрішніх справ. Янукович вважав за краще проігнорувати цю вимогу влітку, проігнорував її й узимку – незважаючи на свавілля «Беркуту» в Києві.

Після парламентського демаршу 16 січня протест перестав бути мирним. Однак усі нові спроби придушити Майдан виявились марними. Режим Януковича протримався ще трохи більше місяця й упав 22 лютого – після трьох днів кривавого протистояння, що обернулося загибеллю «Небесної сотні» (102 протестувальники, не враховуючи дев’ятьох громадян, убитих попередніми тижнями) та десятків міліціонерів.

Янукович утік з України, а лідером соціологічних опитувань став Порошенко, який під час Майдану перебував ніби в тіні опозиційної «трійки» – Арсенія Яценюка, Віталія Кличка й Олега Тягнибока.

Прийшла весна. Атмосфера в Києві була незабутньою. Скорбота за загиблими змішувалася з якимось дивним піднесенням. На Майдані пахло гаром і оплакували загиблих. А з іншого боку – відчуття нової країни, безмежних можливостей для бізнесу. Я винайняв офіс, почав підшукувати цікаві об’єкти для інвестицій. Розглядав якісь проекти, вів перемовини. Ані я, ані мої співрозмовники й подумати не могли, що напруга на сході обернеться великим кровопролиттям.

Раз на три-чотири тижні я зустрічався з Порошенком – обговорити бізнес-ідеї, розпитати про те, що відбувається. Лише одного разу у наших розмовах промайнув натяк на спільну роботу. Порошенко сказав, що було б чудово створити раду з інвестицій, яка б спонукала уряд до реформаторських зусиль. Було цілком зрозуміло, що без великих проектів, без значних іноземних інвестицій зрушити ситуацію в економіці буде важко.

Події в Криму мали перебіг від поганого до жахливого, але мені здавалося, що Кримом конфлікт і скінчиться. 27 лютого російські спецпризначенці захопили будівлю парламенту в Сімферополі – столиці Кримської автономії. Новим лідером регіону було проголошено нікому не відомого Сергія Аксьонова – лідера мікроскопічної проросійської партії (на попередніх виборах до Верховної Ради Криму вона одержала 4 % голосів), людину з темним минулим [6] За словами колишнього депутата Верхової Ради України Андрія Сенченка, в 1990-ті роки Аксьонов «був звичайним бригадиром в організованому злочинному угрупованні». Див.: Дмитрий Волчек. Премьер по кличке «Гоблин», Радио Свобода, 01.03.2014, http://www.svoboda.org/content/article/25281940.html . . 16 березня окупаційна влада провела плебісцит про приєднання півострова до Росії, а всього через день Москва оголосила про включення Криму до складу своєї держави.

Українська армія не чинила опору загарбникам.

У березні–квітні заворушення охопили Луганську й Донецьку області. 6 квітня натовп захопив будівлю Служби безпеки України в Луганську. 12-го група російських диверсантів на чолі з Ігорем Гіркіним зайняла Слов’янськ, місто зі 130-тисячним населенням, розташоване на півдорозі між головними центрами українського сходу – Харковом і Донецьком. Того ж дня під контроль сепаратистів перейшов Маріуполь – індустріальний центр з 480 000 мешканців на узбережжі Азовського моря.

Спочатку я не надавав подіям на сході великого значення, гадав, у влади вистачить сил покласти край заворушенням, як це відбулося в моєму рідному Харкові. Весь березень місто лихоманило, 6 квітня сепаратисти захопили обласну адміністрацію. Два дні потому будівлю звільнили – операцію провів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. На цьому історія харківського сепаратизму великою мірою і закінчилась.