Володимир Федорін: Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

Успіх країни став би й моїм особистим бонусом. Так я думав у червні 2014 року, так думаю й тепер.

У вересні 2015-го журналіст-розслідувач, нині член президентської фракції у парламенті Сергій Лещенко включив мою скромну персону до «тіньового уряду». Підстави: «Борис Ложкін – не просто глава Адміністрації Президента. Це також кадрове агентство» [7] http://nv.ua/opinion/leshenko/tenevoe-pravitelstvo-70011.html . .

Вдячний Сергієві за комплімент. Восени 2014-го я справді активно допомагав шукати кандидатів у міністри. Ідея про залучення іноземців в уряд та на керівні посади у держкомпаніях – моя, і я вважаю це приводом для гордощів, а не для виправдань. Стратегія «інфікування» української держави успішними менеджерами з-за кордону допомогла й у створенні антикорупційних механізмів. Зібрана у жовтні 2014 року Юрієм Косюком група грузинських експертів, яку очолював колишній міністр юстиції та генпрокурор Грузії Зураб Адеїшвілі, розробила покроковий план запуску Національного антикорупційного бюро.

Я завжди сприймав свою посаду як менеджерську і вважав своїм завданням вибудувати ефективно працюючу систему, а не власний публічний імідж. Сьогодні я бачу, що з деяких проблем мені варто було активніше й чіткіше артикулювати свою позицію.

Чи роблять мене ці факти членом якогось «тіньового уряду»? За мого урядування адміністрація ніколи не прагнула керувати Кабінетом Міністрів. Я надто добре пам’ятаю, що протистояння президента Ющенка та прем’єра Тимошенко після Помаранчевої революції закінчилося реставрацією влади Януковича. Я запропонував створити Національну раду реформ з єдиною метою – не допустити розколу у владі в критичний момент української історії. У той же час безглуздо було б заперечувати, що поділ виконавчої влади на дві гілки – президентську і прем’єрську – ставить Україну в дуже непросте становище. Аби вирішити цю проблему, країні необхідно якомога швидше визначатися з формою правління й переходити або до президентської, або до парламентської республіки.

Українці мого покоління пережили три політичні революції. Багатьом довелося не раз геть змінювати своє життя і сферу діяльності. За свої 44 роки я побував репортером, телеведучим, рекламістом, видавцем, депутатом, медіамагнатом.

Школи, в яких ми навчалися, не готували нас до життя, яке настало останніми роками існування СРСР і тим більше після його розпаду. Ми читали про те, як усе влаштовано у нормальних країнах, але рішення приймали на свій страх і ризик, бо ніхто не знав наперед, що працює у пострадянській реальності, а що – ні.

У книзі Андрія Шлейфера та Деніела Тризмана Without a Map є образ, що запам’ятовується. Подорожній, який стоїть у долині, вдивляється у гірське пасмо, куди він має піднятися. Кінцевий пункт маршруту – як на долоні, але між подорожнім і вершиною – густі ліси, бурхливі річки, прірви й льодовики. У такому становищі перебували, на думку авторів, реформатори, що стояли біля витоків ринкових перетворень у країнах колишнього соціалістичного табору. Але така ж доля й більшості активних людей мого покоління. Ми знали, куди хочемо потрапити, та в нас не було мапи.

Я народився у Харкові 23 жовтня 1971 року в родині службовців.

Перша столиця Української РСР (до 1934 року), у часи мого дитинства Харків був містом набагато більш радянським, ніж українським. Специфіка виробництва – найбільші міські підприємства та НДІ були частиною загальносоюзного військово-промислового комплексу – замикала партійну й господарську еліту не на Київ, а на Москву. Пам’ять про Харків як столицю розстріляного у 1930-х українського відродження була ретельно стерта радянською карально-ідеологічною машиною і почала пробуджуватись тільки в роки перебудови.

Ми жили в одному з центральних районів міста, на вулиці Шекспіра. Однокімнатна квартира з шестиметровою кухнею й суміщеним санвузлом. Неподалік був міський ОВІР, тож з балкону я міг спостерігати за зграйками людей, які збиралися, щоб отримати дозвіл назавжди покинути Радянський Союз. Це називалося «виїзд на ПМЖ». Чимало з моїх однокласників виїхали – хто за радянської влади, хто після. Географія нашого класу – Ізраїль, Німеччина, Австрія, США, Канада, Австралія…

Невдоволення ситуацією, що склалася, готовність змінити долю оточували мене з самого дитинства.

Батько був членом КПРС. У 1979-му чи 1980 році йому пощастило – у складі офіційної делегації він відвідав Італію, країну з найсильнішою в Західній Європі комуністичною партією. Він побував у Римі, Венеції, Флоренції. Після цієї поїздки батько дуже змінився. Згодом він розповідав, що в Італії розчарувався в комунізмі – надто очевидним виявився розрив у рівні життя між «тут» і «там».