Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

У той же час один із сучасників філософа Ф. П. Луб’яновський засвідчує: «Я бачив відомого старчика Сковороду. Старий росту вище середнього, в сірому байковому сюртуці, в українській овечій шапці, з ціпком у руці, за мовою – справжній малоросіянин».

Творчість Сковороди стоїть на межі двох періодів української культури, коли розкута думка вимагала розширення тісних рамок барокового стилю. Розвинувшись на культурному ґрунті Київської академії, вона дала потужний поштовх для розвитку нової української літератури, передовсім пов’язаний з іменами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, аж до могутнього поетичного спалаху Т. Шевченка.

1972

Може, як ніколи, нам сьогодні потрібна незламна віра Шевченкова. Без жодної ноти розчарування. Незламна і горда.

Жодного песимізму зваженого й обґрунтованого. Навіть комп’ютерами. Незламна віра: «…буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане і оскверненну землю спалить».

Такий духовний максималізм, витворений правдою його життя, наснажений істиною його творчості, єдиний в спромозі витримувати всі ті надлюдські випробування, які чигають на сучасну людину. Які роздирають її, розламують її крихке єство. Але й витворюють нову людину.

Ось чому ми йдемо, їдемо, летимо до нього – до Шевченка. Ось чому ми прагнемо до Пушкіна і Данте, Руставелі і Шекспіра, Навої і Гете, Нарекаці і Толстого. А Шевченко ще й тому в спромозі наситити безмір наших вимог, ще й тому в спромозі подати нам руку через гори літ – і ми віримо йому до найсокровенніших глибин душі! – що він до осяйних вершин людського духу піднявся з найпоганьбленішого болота, з безправ’я неключимого, де батожили душу вшир і впростяж, де розпаношілий цинізм був рідним братом зневірі, а губата ганьба збиткувалася над непокірною честю. Йому треба було встати і обтрусити весь цей непотріб з вічної душі народу. Він це свідомо зробив справою всього свого життя. Його неповторний світ, який не має аналогів в жодній духовній традиції того часу, виріс з найпотаємніших глибин рідного народу. Досить було одного, та ще й такого короткого, життя цієї людини, щоб в свідомості цього народу зайняти місце під рушниками на покуті, чільне місце. Стати символом цього народу, його безперервним творцем і бездоганною совістю. Ось чому вкарбоване його ім’я серед світочів вселюдського духу всіх часів і народів. Ось чому ми йдемо, їдемо, летимо до нього – до Шевченка.

Не дамоклів меч, така собі антична соломинка, як нам і нині видається з висоти нашого гіркого досвіду, а півтора десятка тонн тринітротолуолу у кожного із нас над головою. Принца Гамлета і короля Ліра, Автанділа і Таріеля, Беатріче і Вертера, Онєгіна і Катерину – все це поставлено під приціл разом з мільярдами усіх нас. Вихори політичних пристрастей захланного імперіалізму здатні в будь-який момент нашого існування зробити із Землі останню вогненну крапку в історії людського родоводу – вибирай, людино: нейтронно чисту, чи хімічно знавіснілу, чи бактеріологічно конвульсійну смерть. Та з тисячоліть існування нашої вселюдської цивілізації найдорожчий і найсокровенніший, такий рафаелівськи чистий отой Шевченків ідеал:

А з тисячоліть існування нашої східнослов’янської цивілізації, з отих вічних гір київських, яким сьогорічним ювілеєм означено півтори тисячі літ як градотворчим горам, з цих вічних гір пролунало:

Доля карбувала його життя у формах трагічних. Думаючи про нього, згадуєш слова Стефана Цвейга, який казав, що світ розуму не знає оманливого поняття числа і на його терезах один повсталий проти всіх може важити більше, аніж багато повсталих проти одного… Повстанець Шевченко був гнівною мовою цілого поневоленого народу, в пам’яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж, а козацька епоха щемливим болем одлунювала в розлогих думах сліпих бандуристів – сама Україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами. Разом з усією Росією вона була в ярмі царсько-кріпосницької системи. І яких же нелюдських сил треба було, щоб змогти пробудити до життя її вже майже смертельно поранену душу. Чиє живе людське серце могло затріпотіти в її холонучих грудях? Так геніальний пророк, за велінням часу віддаючи своє серце Вітчизні, мусив власним мученицьким життям прокоментувати свої дивні твори.