Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Грандіозних розмірів набуває тема звихреного життя в поезії й філософії Сковороди – поета могутнього і глибокого, розкутого і прикованого водночас, як Прометей, до скелі цієї вселюдської туги за гармонією, чистотою, добром, поета-пророка:

Отже, безодня ненаситності людської волі, людського пізнання може задовольнитись лише безоднею абсолютного – безконечністю всесвіту, лише безмежністю людського ідеалу і гармонії.

Стиль Сковороди базується на солідній аргументації поетичних чи філософських тверджень, в ньому знаходить вияв нестримне прагнення поета осмислити і відчути всі глибини буття. В багатьох творах Сковорода виходить з образного ладу Біблії, що певною мірою впливає на стиль його поетики. Так звичайний, здавалося б, перерахунок виливається в пластичний образ: «земля, плоть, пісок, полынь, желчь, смерть, тьма, злость, ад». Плоть є пеклом, плоть є полином і смертю, плоть є жовчю і злістю, вона ж тьма – плоть.

Сковорода не спиняється на одному-двох твердженнях, а нагнітає їх, варіює ними, створюючи інтенсивну мелодію думки: «Хай буде вовк кухарем, ведмідь різником, а кінь під сідоком! Сіє діло чесне! Якщо ж вовк дудить в дудку, ведмідь танцює, а лоша носить поклажу, не можна не сміятися… А коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником, – сіє не жарти, а біда».

Діалектика антитез і зіставлень властива не тільки образам, але й стилістиці Сковороди: «сіється нетямуще і дурне, воскресне премудре і прозірливе» або «нема жалюгіднішого, ніж убогість серед багатства, і нема блаженнішого, ніж серед убозтва багатство».

Варто згадати, що свої «строфи» й «антистрофи» (збірка «Замість сонетів і октав») П. Тичина присвятив Сковороді, цим ствердивши, що тенденцію протиставлень взяв саме в нього. Особа філософа хвилювала його все життя. Симфонію «Сковорода» він пише протягом двадцяти років, створюючи поліфонічний твір, в якому образ філософа змальовано на тлі вітчизняної історії та світових проблем…

У поетичному доробку Сковороди певне місце посідають байки. Літературна байка прийшла на Русь, як свідчать дослідники, ще за часів Ярослава Мудрого у складі східної повісті про Акіра. Вивчаючи академічний курс поетики, студенти знайомилися із жанром байки, про яку було сказано, що вона «являє собою цілком вигадану розповідь, яка виражає, проте, певну істину». Хоча байки Езопа є чистісінькою вигадкою, зате в них «завжди можна знайти яке-небудь правдиве повчання, спрямоване на те, щоб удосконалити людську натуру». Георгій Кониський, поетику якого знав Сковорода, відзначав, що байка зручна «для переконання і придатна для повчання простого народу».

Ще один викладач Київської академії, пояснюючи ту перевагу, яку віддають ритори і вчителі поетики творам грецького байкаря, писав: «Природу людської поведінки описали та передали нащадкам також і інші. Але Езоп, з Божого, мабуть, благословення, взявшись за моральну науку, далеко випередив багатьох з них. Адже він без логічних визначень та умовиводів, не наводячи прикладів з історії, нагромаджених часом ще до його народження, а від щирого серця повчаючи байками, так заполонює душу слухачів, що наділені розумом соромляться робити і згадувати те, на що не наважуються ні птахи, ні лисиці…»

Джерелами, з яких викладачі українських шкіл XVII–XVIII століть брали сюжети, були, крім байок Езопа, твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Горація, Авсонія, а також польського байкаря кінця XV – початку XVI століття Томаша Бедермана та деяких інших авторів. А сюжет однієї з байок сягає аж Панчатантри. Турецький варіант цього мандрівного шедевра використав у свій час Богдан Хмельницький, коли у жовтні 1656 року приймав послів польського короля Яна Казимира. Станіслав Любовицький і Самуїл Грондський прибули до козацького табору піді Львовом, щоб добитися замирення з козаками. Переговори не клеїлись. Тоді гетьман, намагаючись пояснити причини безуспішності їх, вдався до байки: