Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Сковорода зробив найпомітніший внесок в українську байку XVIII століття. У XIX столітті цей жанр позначиться такими високими зразками, як байки Гребінки і особливо – Глібова. Сковорода завершив давній період у розвитку української байки (твори І. Галятовського, А. Радивиловського, Л. Гвіччіардіні, байки з «Іфіки Ієрополітики» та інші), сконцентрував у своїх творах все найкраще, що було здобуто в розвитку цього популярного жанру, і вони стали міцною основою, на якій розвиватиметься творчість байкарів наступного століття.

Сковорода не пристав до традиції лафонтенівської віршованої байки – він сягав першоджерел, стиль його байок античний – цей строгий стиль наближає їх до філософських трактатів, та багата образність залишає їх у межах літератури.

Прикладом для Сковороди були древні мудреці Сократ і Езоп: «Цей забавний і фігурний вид писання був домашнім і найкращим стародавнім любомудрам».

Чимало сюжетів байок Сковороди наскрізь оригінальні, є також своєрідні варіації на вже відомі твори українських попередників, а деякі створено на езопівській основі («Жайворонки», «Гній і Діамант»), Сковорода сам вказує на джерела: «За казкою мудрого Езопа», «Той самий гній, у якому колись Езопів півень вирив коштовний камінчик».

На Україні в той час ходило безліч анонімних творів, у яких висміювались новоспечені дворяни, що прагнули створити привілейовану касту, а від «підлості» походження відгородитися юридично. Ось гумористична генеалогія під назвою «Доказательства Данилея Куксы потомственны»:

До цього красномовного тексту був доданий мальований герб – та сама лопата з рештою причандалля посередині.

На цю ж актуальну тоді тему написана й байка Сковороди «Олениця та Кабан». Забачивши домашнього Кабана, Олениця привіталася:

«– Доброго здоров’я, пане Кабан. Радію, що вас…

– Що ж ти, негіднице, така непоштива! – крикнув, набурмосившись, Кабан. – Чому звеш мене Кабаном? Хіба не відаєш, що я підвищений у барани. Маю про це патент, що рід мій походить від найшляхетніших бобрів, а замість опанчі я для характеру ношу на людях здерту з вівці шкуру».

Для свідчення життєвості типів, виведених Сковородою в байках, варто навести таку ситуацію з життя новоспеченого дворянства.

Пробитися в дворянство, домогтися чинів – було життєвим ідеалом українського панства. Ось як веде себе, наприклад, Гуленко, прилуцький сотник, пожалуваний у 1759 році в титулярні радники і зведений у ранг сухопутного капітана. Ось як він гонориться перед своєю братією, яка ще не досягла чинів. «Чи відаєш ти, – кричить сотник, ображений тим, що під час роздачі в церкві священиком антидору його випередив онук вдови генерального судді Горленка, – що я офіцер, а ти гультяй, нікчемний дурень». Відпускаючи побитого Горленка, Гуленко ще й настрахав: «Я й кращих за тебе стану батожити, аби знали, що я офіцер». Характерно для духу епохи, що, коли у цій справі викликали до суду свідків-священиків, які спостерігали цю сцену в церкві, один з них сказав, що «він через хворобу на обидва вуха був глухуватий».

У той час, коли новоспечене українське дворянство презирливо ставилось до своєї національної культури, відходячи все далі від духовних інтересів народу, Сковорода своїми філософськими і поетичними творами обстоював ці інтереси. Він із презирством картає тих, хто задля кар’єри ладен і матір рідну забути: «На посаду мостишся, як коза на дах, для того, чтоб через нього скочити на купу рясного марнославства».

Сповнені глибокого філософського змісту твори Сковороди заперечували офіційний псевдокласицизм з його гіпертрофованим панегіризмом, що насаджувався зверху. Хоч писав Сковорода не народною, а сучасною йому книжною мовою, та твори його були близькі й зрозумілі найширшим верствам суспільства.

Сам поет вважав свою письмову мову українською: так, наприклад, 24-ту пісню «Саду» (1765 рік) він, за його словами, «перетлумачив» з Горація «малоросійським діалектом».

Відомий славіст-філолог Осип Бодянський у листі до Шафарика відзначив, що «Сковорода писав по-малоросійськи, але досить невправно й змішано». Це пояснювалося тим, що мова Сковороди формувалася в перехідний період, коли староукраїнська книжна мова вичерпала свої можливості, а нова – на чисто народній основі, якою пізніше писатиме Котляревський, – ще не стала мовою літературною.