Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Його біографія відома кожному, та не перестає вражати кожного. Народився майбутній поет кріпаком і лише двадцятичотирьохлітнім здобув «вольную» (як відомо, Карл Брюллов намалював портрет поета Жуковського, той влаштував лотерею – за 2500 карбованців була здобута його свобода). Невдовзі він стає одним з найулюбленіших учнів – товаришів «Карла Великого» – Брюллова. В 1845 році Шевченко закінчує курс Петербурзької академії мистецтв і їде на Україну. Минуло два титанічних за творчою насиченістю роки – і 5 квітня 1847 року жандарми арештовують поета разом з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Тарас міцно тримається на допитах. Царененависницька поема «Сон» та інші революційні твори – звинувачень, більш аніж досить.

Вимучений фізично, та не зломлений морально, Шевченко нарешті повертається із заслання, щоб за кілька років померти майже самотнім. 24 роки кріпацької неволі, 10 років солдатчини, 13 літ каторжної праці з постійною загрозою арешту – ось головні етапи його трагічної біографії. Шевченкові довелося виконати передбачення власної юності:

Хочу якнайстисліше торкнутися лише однієї теми, яка означається двома словами: «Шевченко» і «Київ». Зараз це вічнотривкі одиниці нашого буття – і поет, і місто. Мабуть, вперше на всю широчінь дитячої душі, на всі розповні очі він всотав Київ хлопчиком, чи то шестилітнім, чи семилітнім. Його батько Григорій взагалі часто їздив, підробляв хурманством – і малий Тарас тримав віжки в руках, і хльоскав коней розгарячілих, і мчав над Дніпром до Києва. Як правувати Пегасом – та наука знадобиться згодом.

А потім, вже підлітком, у 1829 році, «странствуя с обозом за своим дидычем». Може, козачком на козлах:

Дніпрові схили. Старовинна дзвіниця. Золоті бані церков білокам’яних. В страшних баюрах під навкісним дощем застрявали берлини Енгельгардта. І гарячкуватий підліток як кріпак з кріпаків витягував їх з болота. І надривалися коні і люди, і шаленів лихий вельможний власник кріпацьких душ, а онук гайдамаки застигав перед раніше не баченим: сила-силенна ченців, тьма-тьменна прочан, блискучі військові однострої на конях, настирливі жебраки руками сновигали в болоті, видираючи мідяки один в одного, крамарі в дивовижних старовинних одежах, меткі, галасливі перекупки. Такого не було в Кирилівці. Та золоті бані передовсім вбирали очі. Від болота на землі до золота в небі. Коли це було 15 липня, то це був Володимирський хресний хід…

Пройде яких сорок років з того часу, коли вперше малий Тарас на кріпацькому возі з батьком, коли вперше юна істота зустрінеться з вічним містом, до тої трагічної межі, коли київська молодь, передовсім студенти університету, зустрінуть процесію з Петербурга перед Києвом на лівому березі Дніпра, коли перед Ланцюговим мостом випряжуть коней і самотужки привезуть дроги з труною в місто. Згодом цікаві кияни з київських гір незвично дивитимуться, як по-європейськи вбрані пани, студенти університету та уніформовані гімназисти везтимуть на трагічному повозі кріпака. Остання дорога Києвом. Ось свідчення очевидця: «…не тільки церква, а й двір були битком набиті по Олександрівській вулиці, по шосе, на горах Андріївській і Михайлівській і на горі біля Царського саду стояло народу не менше, ніж буває 15 липня під час Володимирського хресного ходу».

Князь Васильчиков Іларіон Іларіонович, київський, подільський і волинський генерал-губернатор, один з вельможних душителів поета при житті, саме прогулюватиметься з дітьми біля Маріїнського палацу і поглядатиме крізь зелені кущі на набережну. Промови він заборонив. Відповідні розпорядження дав. Радив Третьому відділу не дозволяти Шевченкові оселятися на Україні. «Татусю, кого це ховають?» – питали діти. «Добре, що не в Києві ховають, – думав генерал-губернатор, – все ж легше…» Згодом він керуватиме розслідуванням справи про гайдамацькі ножі на могилі Шевченка… А Дніпрова повінь і повінь народна наче з’єдналися в єдиному плині, несучи на собі останки Кобзаря. Хотіли кияни поховати на Щекавиці, особливо студенти, та «Заповіт» і Честахівський зробили своє: везти пароплавом на Чернечу. Жебрак питав, наче не знав: