Михайло Блехман - Римські цифри

Клара розсміялася:

– Якщо сявки скажуть, що їм подобається Толстой чи Бенедиктов, я і того, й іншого розлюблю на знак протесту.

– А якщо вони дуритимуть просто? Хіба ж варто довіряти сявкам?

– Ну що ти, тату! – весело вигукнула Клара. – У мене й місця такого немає, до якого б мені були усі ті сявки разом з їхніми думками та висновками. Моя особиста думка для мене – основоположно найважливіша. А самодіяльність – якою була, такою і залишиться, нікуди не подінеться.

– Отож-бо, – погодився Зіновій. – У мистецтва і халтури – єдина спільність: вони вічні. Ти помітила, звичайно: дурня постійно проявляє твердість характеру, бо м’який знак у цьому слові і в цьому понятті відсутній.

І він пішов на кухню розігрівати зварений Бертою розсольник.

«Найбільше чомусь хочеться думати про те, про що думати найбільше не хочеться», – не переставав думати Володимир Федорович.

Трамвай доторохкотів від управління Південної залізниці до Павлівської площі. Винен, «до площі імені Рози Люксембург». Він вийшов, а трамвай поторохкотів собі далі. Володимир Федорович вийняв зі світло-коричневого дерев’яного портсигару цигарку «Казбек», запалив, не побоюючись, що Марія побачить і розсердиться, та й пішов неквапно додому – через Миколаївську площу, Сумською. Перепрошую, «площу Тевелєва», як же можна було забути, що її також перейменували!

Втім, Марія зараз і не помітила б, навіть якби й побачила, що він палить…

«Клара має рацію, – думав він про ненайголовніше, намагаючись про головне якось не думати, – Навіщо називати вулиці іменами людей? Адже все одно рано чи пізно доведеться перейменовувати. Замість «Рози», назвали б уже площу краще «Рожевою». А «Люксембург» – це вже, взагалі, до чого? Чому – не «Ліхтенштейн» чи «Монако»?

Але головним було зовсім не це.

І не те, що начебто зовсім ще недавно він водив Клару до зоопарку, ген там, далі, у Саду Шевченка, а зараз вона уже має рацію…

Не це, звичайно. Думати хотілося про інше – про те, про що думати зовсім не хотілося.

Він тому й вийшов з Управління раніше – щоби постаратися не думати. Або щось придумати.

Хоча, що ж тут придумаєш?

Як відволікти Марію, він уже й з глузду збився.

Всоте пробубоніти якусь дурню на кшталт того, що три роки – це все одно, що й нічого? Три роки тому Михайлика ще не було. Володимирові Федоровичу тоді було всього лише 47, а через три роки буде вже аж 53. Їх, цих по три роки, не так уже, якщо подумати, й багато…

Залишається тільки – постаратися не думати, але про головне хочеться думати саме тому, що думати про головне більше всього не хочеться. Якщо палець пошкарябати до крові – як на те будеш хапатися ним за що завгодно, скільки не намагайся берегтися.

Хоча і це ж нині не головне…

Головне – як відволікти Марію? Самому також треба як-небудь відволіктися – але хіба це не те ж самісіньке?

Він з Кларою не встиг нагулятися – гадав, нагуляється з Михайликом. А Михайлику ж – всього лише півтора не роки навіть, а рочки, ну, трішки більше, але все одно, поки тільки рочки.

Увечері, вкладаючи Михайлика спати, Марія чи Клара лягають з ним поряд і тихенько співають його і свою улюблену пісню:

Самуїл знизує плечима: «Навіщо панькати хлопця? Захоче – сам засне». А вони співають собі й співають:

Михайлик намагається не заснути, розплющивши очі якомога ширше, але вони у нього не самохіть склеплюються, і він засинає.

Його чи свою улюблену пісню співають жінки? Це поки що – одне й те ж самісіньке.

«Цікаво, що б вони співали, якби кінофільму «Цирк» ще не було? – посміхнувся Володимир Федорович, запалюючи нову цигарку. – «Які вони ще є, колискові пісні? Можливо, і немає інших зовсім?… Цирк та й годі».

Інші пісні зараз не пригадувалися. Взагалі нічого не приходило в голову, ніяких нормальних слів, крім усіляких на кшталт «Верхня Касрилівка» чи «Верхньодурилівка». Усіх цих «верхніх» хоч греблю гати, а от як допомогти Марії пережити ці три роки, а головне – найближчі три дні, він не знав. Думав, думав, та нічого на думку не спадало.

Усе, що міг, Володимир Федорович робив. Та що ж він міг?

Особливо, якщо вони вирішать залишитися там на довше.

Самуїл та Володимир Федорович трудилися у їхній і до того великій кімнаті, яка тепер, на жаль, мала стати ще більшою. Марія Ісааківна з Кларою були на кухні.