Михайло Блехман - Римські цифри

Зіновій виколупав з бляшанки червону цукерцу, потім, мабуть, щоби притлумити хвилювання, – й жовту.

– А саме?

– Даремно ти наполягав, – зітхнула Клара. – Ну, гаразд. Гнида – його прізвище. Тільки не «Гнида» a la russ, а одвічно полтавська Гнида.

Вона вимовила «г» по-українськи – як дзвінке «х».

Зіновій відколупнув третю цукерку, зелену.

– Мало там що, – заперечив він, заспокоюючи і Клару, і, здається, себе також. – Прізвище саме по собі зовсім нічого не означає. Я ось – Стольберг, ну і що в мені від сталевої гори? Ти тепер – Блехман, але на бляхаря зовсім не схожа. Або візьми династію Романових. Одне й те ж самісіньке прізвище, а якщо вдуматися, люди всі – зовсім різні, навіть нічого, можна сказати, спільного, особливо між такими, як, наприклад, Олександр ІІ і такий же другий, але Ніколашка.

Клара подивилася на нього чи то з сумнівом, чи то з надією.

– Ти мені все-таки не відповіла, – Зіновій перевів розмову на іншу тему, більш предметну. – Тобі ніколи не хотілося стати не адвокатом, а прокурором?

– Інколи хочеться, – відповіла Клара, майже не замислюючись. – Таке, буває, бере зло на всяку сявоту. Розвелося її… До війни усе-таки їх стільки не було… А тепер, боюся, настає сявотська ера.

– Це в тебе вікове, доню! – розсміявся Зіновій. – Раніше було краще, зараз стало гірше, а буде зовсім поганюче – коли постарієш. Або зовсім ніяк не буде.

– Татку, ну ти ж мене знаєш. Мені завжди добре. Але сявок раніше стільки не було. Особливо зараз їх може розплодитися, як ніколи.

– Ну, сявки та ракл и– це явище вічне, – усміхнувшись, кивнув Зіновій. – Ти просто не одразу почала їх помічати. До війни тобі було – всього нічого… Щоправда, зараз і дійсно багато що зміниться, але сявкам привільніше, гадаю, не буде. Ну, хіба що ледь-ледь.

Він знову розсміявся. Клара подумала, також кивнула і продовжила, зовсім не засмучено, не зважаючи на невеселість теми:

– Уже стало, татку, і не ледь-ледь. Обсявили все довкруж. Подивишся на такого: усе ж у нього є, то чого йому ще треба? Чого ж він казиться? Ну, був би якийсь нещасний, голодний, або ще якийсь-там, а то ж, ген, стільки ситих сявок – глузду не добереш! Буття ж має визначати свідомість, а воно поводить себе непередбачувано, як перезріла дівиця.

– Ну ось, а ти збираєшся їх захищати?

Клара знову недовго подумала.

– Якщо не існуватиме altera pars, значить, сявки перемогли.

– Сявки no pasaran! – весело підняв стиснутий кулак Зіновій. Інша рука в кулак не стискалася: три пальці відірвало під Сталінградом, разом зі шматком рукояті кинджалу, коли вони ішли, вірніше, бігли, мороз був скажений, в рукопашну і він зчепився з дивовижно дужим фріцем.

– Мабуть, – Клара зітхнула, – є категорія людей, котрим призначено бути сявками. Як деяким – холопами, скільки не відміняй холопство. І скільки потому не стріляй у тих, хто його відмінив.

– Та й хто такий – сявка? – стенув плечима Зіновій. – Той же самісінький холоп, тільки ситий та не битий… Але проблем довкола і без того вистачає, донечко. Сявки – не найбільша, ти ж знаєш…

Клара похитала головою:

– Це, таточку, все з однієї опери, усе – ланки одного ланцюга. Маленький сявка – маленькі проблеми. Великий – великі.

Зіновій зітхнув: ще й які!.. Поставив іншу платівку – Шульженко.

– Молодець, землячко! – похвалив Зіновій. – Скільки часу не мине, ніякий прогрес не замінить мистецтво.

Клара замислилася ще довше. Подивилася у вікно, повз їхні вікна саме проїзджала «четвірка», акуратно тримаючись штангами за електричні проводи. Темно-коричневий дерматин сидінь так затишно пахне, але зараз тимчасово – не для Клари, а для не чисельних пасажирів: у суботу вранці в тролейбусі народу небагато.

– Знаєш, татку, я гадаю, – промовила вона, помовчавши, – що прогрес і цивілізація – це зовсім різні поняття. Більше того, вони – протилежні. Чим більше прогресу, тим, врешті-решт, менше цивілізації… Мистецтво – це частина цивілізації, як, скажімо, Римське право. Або «Війна і мир».

Зіновій теж помовчав перед тим, як відповісти:

– Прогрес, якщо його довести до абсурду, оберне мистецтво на самодіяльність. Зробить його хорошим для всіх – на будь-який смак, як пиріжки з лівером.

– Саме так! – погодилася Клара. – А хіба може бути культура масовою? Масовим може бути тільки невігластво… не приведи, Господи, аби настали такі часи, коли «Війна і мир» подобатиметься усім. Усім – значить, нікому.

– Або твій улюблений Бенедиктов, – додав Зіновій.