Михайло Блехман - Римські цифри

– У неї сьогодні робочий день, тож я на господарстві, – відповів Зіновій. – Можу поспілкуватися з єдиною донечкою, сказати щось розумне, якесь напуття. Бо ж, коли приїдете офіційно, усім святим сімейством, буде вже не до напуття, вся душевна енергія піде на Михайлика.

– Ця енергія нікуди не подівається, – посміхнулася Клара. – Вірніше, чим більше її витрачаєш, тим більше прибуває.

Зіновій кивнув, затим запитав:

– Слухай, ну як ви вирішили щодо дитсадка? Є там дитсадок? І взагалі…

Клара похитала головою – чи то байдуже, чи то все-таки трохи стурбовано:

– По господарству та з Мітуликом нам буде Надійка Писаревська допомагати. Це місцева дівчина, нам дали її адресу, ми вже з нею списалися. Будемо у неї жити, вона буде готувати їжу і за Мітуликом доглядати.

З платівки Бернес співав «Темну ніч», а в кімнаті на розі Маяковського та Сумської було світло і затишно. Клара подивилася на платівку і зітхнула.

– Це пісні стомлених чоловіків, а не аж зайво бадьорих «перемірків», – зауважив Зиновій. – Якщо така людина говорить, що з тобою все буде добре, значить, йому можна і треба вірити.

– Згодна, – прогнала сумніви Клара. – Гірше зневаження майбутніх труднощів – лише їхнє перебільшення.

– Ось це слова моєї доньки, а не вихованки пансіону благородних дівиць!

Клара розсміялася.

– Отже, я недостатньо благородна? Чи вже не дотягую до дівиці – чи то пак, перетягую? Скажи прямо, татку, маніритися тут не годиться!

Зіновій поцілував її густе чорне волосся, неначе старанно завите, а в дійсності – майже від народження хвилясте. Не кучеряве – так було б усе-таки не надто красиво, – а саме в міру хвилясте. Втім, як це у Клари може бути щось та не в міру?

– Значить, будеш захищати невинних? – посміхаючись, запитав Зіновій.

Клара навзаєм поцілувала батька і, не замислюючись, – адже вона вже й так достатньо передумала про це на лекціях професора Фукса, – відповіла:

– І винних також. Audiatur et altera pars – тобто нехай я буду почутою. Я, татку, і є та сама «протилежна сторона», і я хочу, щоб мене чули і дослухалися. А без мене так ніколи й не розберуться, хто винен: «народ, що камінь божеством вважав, чи ниций кат прекрасного творіння».

Зіновій сів у крісло, слухняно і з задоволенням слухаючи доньку.

– Можна, звичайно, страчувати усіх без винятку, на лобному місці. Але для того треба лише кільканадцять вбивць, до того ж не «поганих», як ті, кого вони вбиватимуть, а «хороших», аби вони вбивали тільки визначених кимось «поганих». У начальства ж тонкі види, як говорять Гоголь та Володимир Федорович. Начальству видніше.

Зіновій пожалкував, що кинув палити. Вийняв кілька монпансьє з кольорової бляшаної коробки, яку Клара принесла йому в подарунок від Володимира Федоровича, посмоктав їх, потім розгриз і з’їв. Мабуть, саме красива бляшанка надавала маленьким різнокольоровим льодяникам особливий присмак. Навіть палити розхотілося, так було смачно.

– Начальству, – замислено сказав Зіновій, намагаючись не обвалювати на Клару все, що коли-небудь усе одно обвалиться, – без огляду на його «тонкі види», завжди чогось, та не видно і завжди чогось та не вистачає. Одному – пасовищ для незчисленних скакунів, іншому скринь для небачених скарбів, третьому – просто тісно, жити ніде бідоласі. Ну, й не жив би, навіщо свої проблеми вирішувати за чужий рахунок?

Клара посміхнулася:

– Мабуть, у нього немає власного рахунку, от і доводиться користуватися чужим.

Помовчали.

– А це Верхнє, – спитав Зіновій, – що це за населений пункт такий? Якщо це – дрімуче село, то навіщо там адвокат?

Клара ствердно похитала головою:

– Верхнє, татку, хоч і село, але зовсім не дрімуче. У всякому разі, я намагаюся на це надіятися, а Сеня мені в цьому допомагає. Усе, що не робиться, – на краще.

– А що неробиться, доню?

– Щоб це зрозуміти, треба спершу щось зробити. Ну, а те, що зроблене, – вже зроблено, – продовжила Клара. – Райцентр, селище міського, зазнач, а не зовсім уже сільського, типу. А я буду адвокатом районної прокуратури.

На обличчі Зіновія промайнув вираз гордості за доньку та частково й за себе.

– Це зовсім інша справа, – зауважив він. – А персоналії тобі уже відомі? Я маю на увазі не підзахисних, а начальство.

– Я дізнавалася (щоби Клара не дізналася?): мій начальник – адвокат району, його звуть Никифор Федорович. А от прізвище, татку, боюся промовити.

– Чому ж так?

– Вивести рідного батька з рівноваги – не тільки безжалісно, але й надто легко, а от увести назад – незміримо складніше. Надіюся лише на твій фронтовий гарт.