Михайло Блехман - Римські цифри

А бюст у формі генералісимуса, що стояв на шафі, не моргаючи і, мабуть, зовсім не підозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вікно – на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.

Дивився і не знав, що його вже немає.

Самуїлові цілий рік залишався до кінця комсомольського віку, коли він закінчив медінститут.

Він мріяв стати лікарем ще з тих пір, коли не вимагали замальовувати портрети у підручниках. Спочатку просто мріяв, а потім – знав, як того досягнути. Вони гралися з Грицьком у Ворошилова, форсували Луганку. Стомлювався так, як, мабуть, не стомлювався ворошилівський скакун після кровопролитного бою, – і мріяв усе про те ж самісіньке. Сусіди і батьки про його мрії не відали, бо, якщо б і дізналися, сказали б, мовляв, дай Боже нашому теляті вовка з’їсти.

Він, усе ще підлітком, тягав на спині непідйомні лантухи з борошном, зігнувшись у всі можливі погибелі, ніс – та що там ніс, – пер їх на хлібопекарню, що була за 10 кілометрів від млина. А довкола горлали брудно-чорні ворони, каркали, не замислюючись про війну, що зметала усе зі свого шляху десь уже не надто й далеко від Аркуля, перед самісінькою Волгою. Каркали, накликаючи нові біди усій країні і йому заодно, передрікаючи, що вже ким-ким, а лікарем Самуїлові точно не бути. Можливо, комусь іншому, та й насправді – кому завгодно іншому, але не Самуїлові.

Ну, то й що, накаркали? Після війни він вчився в ФЗУ на слюсаря, жив у гуртожитку. Раз на тиждень навідував батьків – їздив до них трамваєм на інший кінець безкрайого Харкова. Дивився у вікно напівпорожньої чи переповненої «п’ятірки» на засніжені чи вкриті яблуневими пелюстками, чи знемагаючі від спеки, чи засипані жовтим падолистом Басейну, Чернишевську, Пушкінську, проспект Сталіна, Балашівку.

Йдучи від «п’ятірки» на Доброхотова та назад, – думав, думав, думав, що все одно буде лікарем, як би не здорово було би бути слюсарем та ще й четвертого розряду. Сказав собі – буду, значить все одно буду. Та й хіба лише собі сказав?

Не добрав одного балу через якусь там незрозуміло й кому потрібну хімію, півроку провчився вільним слухачем. Звичайно, якби не Михайло Петрович Драгончук, проректор медінституту, його б навіть вільним слухачем до навчання не допустили б. З іншого ж боку, якби Самуїл сам не старався, то і допускати було б нікого, або допуск той не мав би ніякого сенсу.

Ночами тоді спав на столі викладачів, віддавлюючи боки, що загострилися під час війни («прохудилися» – казала Клара). Мився крижаною водою в туалеті рано-вранці, поки не прийшли не те, що студенти і викладачі, але й прибиральниці.

Через півроку, коли якогось-то «маминого синка» чи «мамину доню» – це таким-от передбачалося лікувати людей?! – відчислили за «хвости», його перевели у нормальні студенти.

І ось тепер він – лікар. А попереду – бозна скільки всього й чого! Навіть до закінчення комсомольського віку ще – цілий безкінечний рік.

Власне кажучи, лікарем він уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й раніше. І ніякі ворони та «матусині дітки» завадити йому не могли.

Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох інших – мабуть, тому, що не так жагучо хотіли. Або, за великим рахунком, не хотіли зовсім. Буває, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минає час – і, коли замислюєшся: невже цього і насправді хотілося? – то виявляється, що зовсім навіть і не хотілося, а так… намарилося просто те хотіння. Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотів. А якщо вдалося, тоді думаєш: «Так, хотілося! Але хіба ж цього? Хіба отакого мені могло хотітися?!»

У Самуїла ж сумнівів не було – ні раніше, ні тим більш зараз, коли він не тільки хотів лікувати усіх навкруги – тих, що сиділи біля віконець, і тих, що штовхалися в проходах «п’ятірок» та «аннушок», і тих, що чекали на зупинках, снували харківськими вулицями, юрмилися у харківських магазинах, – не тільки хотів лікувати їх усіх, а нині ще й знав, як вилікувати.

А головне – ще важливіше за бажання та вміння допомогти, до того ж кому завгодно, навіть останньому паразитові та гадові, – головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пізно, все ж таки згасло б, а вміння залишилося б інститутським, книжним, тобто нікчемним. Але вони, наперекір усім воронам – довоєнним, воєнним, післявоєнним і всяким-всіляким, тепер у нього були. І значить, було і все інше, що без них не мало би сенсу.