Гаррі Каспаров - Зима наближається

Ситуація з двома поспіль трагедіями «Норд-Осту» та Беслана стала ще однією знаковою подією у встановленні, досягненні та захопленні державної влади в путінській Росії. 25 жовтня 2003 року був заарештований і звинувачений у шахрайстві Михайло Ходорковський — найбагатша людина в країні. За схемою, що стала шаблоном для майбутніх подібних справ, Ходорковського невдовзі засудили, а його компанію — нафтовий гігант «Юкос» — одразу ж розтягли. Її активи за дуже вигідними цінами були передані компаніям, підконтрольним найближчому оточенню Путіна. Коли ж Ходорковського звільнили в грудні 2013 року після другого вироку, іще абсурднішого за перший, «Юкоса» більше не було.

Як я вже казав раніше, росіяни загалом не дуже співчували олігархам, які отримали свої величезні статки в перші дні приватизації. Якщо приказка «За кожним великим статком стоїть великий злочин» є справедливою для порівняно прозорої ринкової економіки Заходу, вона є удвічі справедливішою для Дикого, Дикого Сходу, яким у 1990-ті були Росія та інші пострадянські республіки. У кращому випадку їх вважали безпринципними підприємцями, а в гіршому — корисливими злочинцями, людьми, які скористалися політичними зв’язками, щоб накопичити нечувані багатства, коли пересічні росіяни жили в злиднях. Погоджуюся, переважно це було правдою, лише з одним зауваженням, що не конструктивно звинувачувати переможців у порушенні правил гри, яка навряд чи взагалі мала якісь правила.

Багато з гнаних олігархів були також євреями, і свою роль в політичних та громадських кампаніях проти них зіграв антисемітизм, зазвичай тонкий і прихований у ЗМІ та грубий і неприкритий із боку націоналістів. Те, що кілька найлояльніших до Путіна олігархів теж були євреями, притлумлювало цю лінію критики його чисток, але єврейське походження, безумовно, використовували проти тих, хто потрапляв під атаки держави.

Це відродження ще однієї мерзенної радянської традиції мене майже не здивувало. Незважаючи на численні спортивні успіхи на славу Батьківщини, моя національність періодично також зринала в питаннях про мою лояльність під час протистояння з Карповим, який походив із «поважної родини» із самого серця Росії, тоді як я був «вибуховою сумішшю». Ставши ж активістом антипутінського руху, я взагалі почав усе частіше чути, як мене називають «Вайнштейн» за прізвищем батька, яке невдовзі після його смерті було змінено на традиційне вірменське прізвище моєї мами, коли мені виповнилося сім років.

Не певен, сміятися мені чи обурюватися тим, що антисемітський хор знову подав голос, вихлюпнувшись із берегів російського Інтернету після того, як Путін почав війну в Україні у 2014-му. Якщо вірити кремлівській пропаганді, у новому демократичному уряді в Києві повно фашистів і нацистів, як тепер називають усіх, хто проголошений ворогом Росії. Тому Росія змушена втрутитися, щоб захистити не лише етнічних росіян, але й бідних євреїв! На це Асоціація єврейських організацій та громад України відповіла відкритим листом, у якому йдеться, що заяви президента Путіна про зростання антисемітизму в їхній країні «не відповідають дійсності» і що вони, «мабуть, плутають Україну з Росією, де єврейські організації якраз відзначили торік зростання антисемітизму» [49] Masha Kondrachuk and Stephen Ennis, “Jews reject Russia claims of Ukraine anti-Semitism”, 12 листопада 2014 p., bbc.com . . Україна також має нижчий рівень антисемітських проявів за майже всі європейські країни, де ведеться статистика, включно з Францією та Німеччиною. Окрім того, частиною інформаційної війни Кремля стали розповіді про єврейських олігархів, які «правлять Україною», вочевидь, щоб спробувати спровокувати проросійських братів-слов’ян в Україні повстати проти них або, можливо, дозволити зробити це Путіну.

Ці перекручені звинувачення викликали до життя гарний жарт, який я почув, коли відвідав Україну в грудні 2014 року. Росіянин дивиться по телевізору новини та в паніці телефонує своєму єврейському другові в Україні: «Мойше, це правда, що вашу країну захопили фашисти й бандерівці?» «Так, — відповідає друг, — у нашій синагозі всі такі!»

Але повернімося до 2003 року й арешту Ходорковського: це було подано як удар заради справедливості, як реформу й відплату за простий народ. Фактично ж усе було з точністю до навпаки за всіма трьома пунктами. Тоді не виникало багато запитань, чому це сталося у 2003-му, якщо злочини, у яких його звинувачували, мали місце в 1990-х. Утім, справжні мотиви ув’язнення Ходорковського розкриває погляд на його тогочасну діяльність як усередині, так і ззовні «Юкоса».