Незважаючи на те, що в результаті всіх переговорів терористи підтверджували, що прийшли туди померти, вони звільнили ще одну велику групу заручників, в основному іноземців. 25 жовтня вони прийняли від Червоного Хреста їжу, сік та ліки для заручників. Лідер терористів Мовсар Бараєв дав кілька інтерв’ю для преси, повторюючи свою готовність померти й те, що «ми тут із конкретною метою покласти край війні» [48] Цитати взяті з різних російських новинних повідомлень. Деякі були англійською мовою з повідомлення «Бі-Бі-Сі»: “Hostage-takers ‘ready to die’”, 25 жовтня 2002 p., news.bbc.co .
. За наявності такої великої та добре підготованої групи досвідчених бойовиків і такої кількості заручників здавалося, що це затягнеться надовго.
Я тоді ще продовжував професійно грати в шахи й наприкінці жовтня востаннє вів російську команду на золоту медаль Шахової олімпіади в словенському місті Блед. Новини про захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці шокували всіх учасників, але більше за все, звичайно, тих із нас, хто народився в Радянському Союзі й для кого слово «Чечня» було більш ніж просто незнайомим географічним поняттям.
Я добре пам’ятаю гарячі обговорення цієї трагічної ситуації в холах, коли, дивлячись одне одному у вічі, люди могли висловити ту саму надію: «Уряд не насмілиться застосувати силу. Вони не допустять загибелі сотень людей».
На ранок 26 жовтня російський спецназ пішов на штурм театру. Одночасно в приміщення був закачаний отруйний газ. За словами тих, хто вижив, і згідно з хвилюючим дзвінком одного із заручників, вони та терористи знали про газ, і деякі нападники мали протигази. Пізніше став відомий іще один факт: замість страти заручників терористи відкрили вогонь по спецназу, що суперечило першим офіційним звітам про те, що більшість загиблих були застрелені.
Під час штурму були вбиті всі 40 терористів разом із понад 130 заручниками. Усі заручники, окрім одного, загинули від газу, безпосередньо чи опосередковано — від удушення після знепритомнення та не отримавши своєчасної медичної допомоги. Місцеві лікарні були переповнені отруєними людьми, яких там не знали, як лікувати, бо представники влади відмовлялися назвати тип застосованого газу. Одразу після того посадовці заявили, що штурм спровокували терористи, почавши страчувати заручників. Лише через кілька днів ця заява виявилася брехливою, коли інші представники влади заявили, що штурм був передбачений та спланований із першого дня.
З’являлися суперечливі повідомлення, що принаймні один із терористів був відомим оперативником ФСБ. Навіть якщо так, неможливо дізнатися, чи знав спецназ, що більшість вибухівки в театрі несправжня, а отже, і пускати перед штурмом газ не було необхідності. Російський парламент відхилив запит про початок розслідування дій уряду під час штурму, ось чому на сьогодні лишається ще так багато невідомого. Проте, зважаючи на урядову політику після штурму, надмірне втаємничення або поширення неправдивої інформації про кожен аспект операції, важко не думати про найгірше.
Дуже легко цинічно заявляти, що кількасот невинних людей, убитих урядом, краще за сім сотень, яких могли б убити терористи. Математика тут недоречна, навіть якщо ті події давно минули. Неможливо знати, що могло б статися в паралельній реальності, якби перемовини тривали далі. Єдиним чітким висновком, що випливає з цієї жахливої трагедії, стало те, що війна в Чечні не закінчилася, що б не казав Путін, а також що путінський режим поважає людське життя не більше, ніж терористи, що, здається, і хотів показати уряд.
Якщо метою швидкого й смертельного втручання почасти було подати чеченцям сигнал стримування, що жодних переговорів із ними не буде, це не вдалося. Результатом стало захоплення заручників у школі в Беслані двома роками пізніше — ще більш жорстока й катастрофічна військова операція проти чеченських терористів, що призвела до загибелі близько 400 осіб, зокрема 186 дітей. (Одним із наслідків, який точно можна пов’язати зі штурмом «Норд-Осту», став кінець квазінезалежності каналу НТВ після того, як Путін був незадоволений їхнім висвітленням трагедії.)
Путінська Росія не вважає загибель власних громадян серйозним злочином, вартим покарання винних посадовців. І все ж, тихцем нагородивши й підвищивши у званні багатьох організаторів штурму Дубровки, путінський режим пішов іще далі, видавши мовчазну індульгенцію на виконання будь-якого з його аморальних наказів. За відсутності організованого неприйняття з боку суспільства м’який на початку авторитарний режим у наступне десятиліття почав набувати зловісних рис фашистської диктатури.
Читать дальше