Гаррі Каспаров - Зима наближається

То був мудрий та хитрий маневр, адже поправка Джексона-Веніка була задумана, щоб змусити Радянський Союз послабити правила еміграційного контролю, прив’язавши їх до торговельних відносин, і була чітким інструментом ізоляції радянського режиму , а не взаємодії з ним. Проте вона була інструментом взаємодії з радянським народом і безпосередньо простягала йому руку дружби та свободи, а це важлива різниця. Що могло бути більш ефективною критикою Радянського Союзу, ніж мільйони його громадян, які прагнули свободи? У своїх мемуарах радянський посол у США Анатолій Добринін пише, що під час обговорення поправки будь-які вимоги щодо еміграції вважали «осудом нашого соціалістичного раю» та, «якщо хтось мав нерозсудливість бажати поїхати, це сприймали як жахливу образу!» [41] Anatoly Dobrynin, In Confidence (New York: Times Books, 1995), P. 163.

У своєму листі до Конгресу Сахаров також використав дисидентську тактику «громадянської покори», вимагаючи, щоб радянський уряд поважав свої власні та міжнародні закони: «Ця поправка не є втручанням у внутрішні справи соціалістичних країн, а лише захистом міжнародного права, без якого неможлива жодна взаємна довіра» [42] Sakharov, “A Letter to the Congress of the United States”, 21 серпня 1973 p. . Антипутінський рух теж узяв на озброєння цю тактику. Наші протести часто поставали на вимогах, щоб уряд дотримувався російської конституції, що теоретично гарантує право на збори та свободу слова, які путінський режим постійно порушує.

Кількома днями пізніше лист Сахарова був опублікований на всю сторінку в газеті «Вашингтон Пост», що викликало гнів Леоніда Брежнєва та дивну заяву, що той лист «не лише антидержавний та антирадянський, а це просто якийсь троцькістський учинок» [43] Cristopher Andrew and Vasili Mitrokhin, The Sword and the Shield: The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB (New York: Basic Books, 2000), P. 317. . За іронією долі адміністрацію Ричарда Ніксона він розлютив не менше.

Сахаров був противником розрядки — слова, у якому він та інші дисиденти справедливо вбачали евфемізм умиротворення. Його помічник та соратник, дисидент Натан Щаранський підсумував спротив їхньому руху з боку табору «реалістів» на чолі з держсекретарем Ніксона Генрі Кіссинджером, який уважав радянських дисидентів порушниками спокою, що загрожують пустити під укіс його ретельно збалансовану реальну політику. Щаранський писав: «Кіссинджер побачив у поправці Джексона спробу підірвати плани спокійного поділу геополітичного пирога між супердержавами. Такою вона й була. Джексон вірив, що з Радянським Союзом потрібна конфронтація, а не умиротворення» [44] Natan Sharansky and Ron Dermer, The Case for Democracy: The Power of Freedom to Overcome Tyranny and Terror (New York: Public Affairs, 2004), P. 3. .

Далі Щаранський, який і сам дуже красномовно та авторитетно говорив і писав про моральну політику, цитує свого друга: «Один із месиджів, які [Сахаров] послідовно доноситиме до цих іноземців, полягає в тому, що права людини ніколи не треба вважати окремим гуманітарним питанням. Для нього це було також питанням міжнародної безпеки. Як він дуже точно зауважив: «Країна, що не поважає права свого народу, не поважатиме й права своїх сусідів». Путінська Росія є ідеальним прикладом цієї істини.

Погляди на моральну політику поділяв й інший відомий дисидент, письменник-вигнанець Олександр Солженіцин, який використовував для висвітлення ситуації позитивний приклад американських батьків-засновників. У своїй лекції в Нью-Йорку 9 липня 1975 року він сказав: «Люди, які створили вашу країну, ніколи не втрачали бачення своїх моральних орієнтирів. Вони не сміялися з істинної природи понять «добро» та «зло». Їхня практична політика звірялася з моральним компасом. І як не дивно, найбільш далекоглядною та найбільш цілющою виявилася саме практична політика, розрахована на ґрунті моральних міркувань».

Якщо мені дозволено буде звести слова Солженіцина до афоризму, найморальніша політика також виявляється найефективнішою політикою. Віра в інше призводить до хибних компромісів, що піддають ризику свободу й зовсім не покращують нашу безпеку.

Після багаторічного обговорення, коли Сполучені Штати перейшли до остаточного скасування поправки Джексона-Веніка у 2011-му, я скаржився щодо вибору часу для цього кроку. Кордони Росії були відкритими, тому вихідна мета цієї поправки застаріла. Але зняти цей орієнтир на законодавство щодо прав людини тоді, коли Володимир Путін повертає Росію в тоталітарну темряву, було жахливою ідеєю. Це був найкращий засіб конфронтації із СРСР, а не умиротворення, і він дуже голосно та чітко вказував на важливість свободи особистості. Поправка Джексона-Веніка була спадком минулої доби, але вона була потужним символом. Її анулювання без заміщення чимось іншим мало послати всім сигнал, що або Сполучені Штати більше не турбують ці універсальні права або що Америка не вважає путінську Росію авторитарним режимом.