Гаррі Каспаров - Зима наближається

11 та 12 вересня 2001 року були зроблені два найважливіші телефонні дзвінки XXI століття. Обидва зробив Володимир Путін до Джорджа Буша-молодшого після терористичних атак Аль-Каїди на Всесвітній торговий центр та Пентагон. Перший дзвінок лише через кілька годин після атак прийняла радник Буша з національної безпеки Кондоліза Райс у бункері під Білим Домом, оскільки з Бушем не було зв’язку на «Борту номер один». Ось як описує Райс той дзвінок у своїх мемуарах «Немає вищої честі» 2011 року: «Я попросила з’єднати мене з Сергієм Івановим, аж тут подзвонив Путін. “Пане президент, — сказала я, — президент наразі не може прийняти ваш дзвінок, бо переїздить в інше місце. Я хотіла повідомити вам, що американські війська піднімаються за тривогою”». «“Ми вже знаємо, і ми скасували наші навчання й знизили наші рівні тривоги, — сказав він. — Чи можемо ми зробити щось іще?”» Я подякувала йому, і на одну коротку мить у моїй голові промайнула думка: « Холодну війну справді скінчено (виділено в оригіналі) ». [38] Condoleeza Rice, No Higher Honor: A Memoir of My Years in Washington (New York: Crown, 2011). Kindle edition, locations 1450–54.

Путін додзвонився Бушу наступного дня. Ось як описує той дзвінок Буш у своїй книзі 2010 року «Точки прийняття рішень»: «Коли я розмовляв із Володимиром наступного дня, він сказав мені, що підписав указ про оголошення хвилини мовчання на знак солідарності зі Сполученими Штатами. А закінчив він приказкою: “Добро перемагає зло. Я хочу, щоб ви знали, що в цій боротьбі ми будемо разом”». [39] George W. Bush, Decision Points (New York: Crown, 2010). Kindle edition, locations 3589–91.

Двома телефонними дзвінками, що зайняли приблизно шістдесят секунд його часу та абсолютно нічого йому не коштували, Путін просто зцементував себе з адміністрацією Буша-молодшого як друг і союзник. Коментар Буша за три місяці до того про погляд Путіну в очі й відчуття його душі прозвучав доволі дивно, а тут уже йшлося про справжню солідарність. Принаймні вона здавалася справжньою, а тому мала велике значення, причому набагато більше, ніж могла б мати конкретна співпраця.

Путін побачив можливість якраз там, де вона була. Незважаючи на те, що він тоді не поговорив із президентом США, перший дзвінок був найважливішим. Він дозволив Путіну як у ту хвилину у свідомості Буша, так і навіки в історії стати «першим іноземним лідером, який зателефонував американському президентові 11 вересня». У другому ж дзвінку відома своєю холодністю людина з КДБ також говорила словами емоційними й співчутливими, які найбільше поцінував Буш у той болючий момент. Солідарність, боротьба, хвилина мовчання, добро і зло... То була ідеальна вистава, яка протягом наступних семи років принесла просто неймовірні дивіденди.

Тогочасні повідомлення про ці дзвінки та їхню уявну важливість для нового світового порядку були не менш сповнені ентузіазму. «Холодну війну справді було скінчено», і тепер історичні вороги об’єднаються в цій новій великій війні — війні з терором. Із цим погоджувалися всі. Путін був першим, хто усвідомив, якою цінною може бути невизначена, нескінченна війна, хоча інші мали відчути це доволі скоро.

Путін негайно вхопився за можливість представити 11 вересня ще одним фронтом у війні з терором, яку Росія вела в Чечні так багато років. Навіть повна відсутність доказів, що чеченці є частиною якогось глобального джихаду, не завадила Кремлю постійно про це заявляти. Раніше і Буш, і Райс жорстко виступали проти порушення прав людини в Чечні, але після 11 вересня все це скінчилося. Михайло Касьянов, на той час прем’єр-міністр Росії, пізніше сказав, що дзвінок Путіна нагадував чудодійний засіб, що змусив зникнути всю критику.

Путінська обіцянка допомоги в цій справі здавалася цілком реальною, адже Росія запропонувала свій місцевий досвід і зв’язки, корисні для американських зусиль проти Талібану. Те саме зробили й кілька середньоазійських диктаторів, які майже одночасно з Путіним зрозуміли, що це шанс вирватися з-під тиску США через їхні власні жахливі порушення прав людини. Щойно Аль-Каїда й Талібан в Афганістані зникли з поля зору, а увага адміністрації Буша переключилася на Саддама Хусейна та Ірак, Путін знову повернувся до своєї звичної бездіяльності.

Що поганого в солідарності та співпраці проти спільного ворога після жахливої катастрофи? Нічого, звичайно. Але я також не думаю, що адміністрація Буша була такою наївною та не усвідомлювала, що Путін завжди шукає переваг для самого себе. Як адміністрація Буша погоджувалася тоді, — а її члени згодом підтвердили в багатьох своїх мемуарах, — це було питанням пріоритетів. Допомога Путіна з Афганістаном і надання розвідданих, здатних урятувати американські життя, важили значно більше, ніж тиск на нього через порушення громадянських свобод у Росії.