Гаррі Каспаров - Зима наближається

Якщо коротко, Клінтон був явно не в змозі виставити міцний заслін проти жорсткого й складного для розуміння нового російського лідера. Білий Дім лише продовжував порожні балачки щодо припинення звірств у Чечні, весь час на різні лади повторюючи ганебну фразу британського прем’єр-міністра Тоні Блера, що «Чечня — не Косово» [35] Ian Traynor and Michael White, “Blair courts outrage with Putin visit”, Guardian, 11 березня 2000 p., theguardian.com . . Росії ж усе ще боліло, як грубо Сполучені Штати та НАТО пішли проти її інтересів щодо сербів у 1999-му, про що Путін згадуватиме ще не раз.

Під час останнього візиту Клінтона до Москви як президента 3 червня 2000 року два лідери обговорили звичайний контрольний перелік питань між США та Росією щодо ядерної зброї, торгівлі, а також американської протиракетної оборони, що стала однією з улюблених тем Путіна на багато років. Слід віддати належне адміністрації Клінтона хоча б за згадування громадянських свобод під час цього візиту. Мадлен Олбрайт відвідала радіо «Свобода», чиє неприкрашене висвітлення подій у Чечні призвело до викрадення його журналіста Андрія Бабицького.

Клінтон дав годинне інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», члену групи «Медиа-МОСТ», власником якої тоді ще був Володимир Гусинський, чиї ЗМІ відмовлялися славити Путіна. При цьому Клінтон здавався здивованим, коли його запитали, чи застосовував він хоч раз поліцію проти критиків або медіа: «Я ніколи нічого такого не робив. Це протизаконно!» [36] Інтерв’ю з президентом Біллом Клінтоном на радіо «Эхо Москвы» 4 червня 2000 р. Процитовано: Michael Wines, “Clinton in Moscow: The State of Democracy”, New York Times, 4 червня 2000 p. Почекавши із ввічливості рівно тиждень після від’їзду Клінтона з Москви, Гусинського заарештували.

Більшість країн Європи також із готовністю висловлювала на папері занепокоєння кривавою бойнею в Чечні, а потім приймала Путіна, наче нічого й не було. Два головні європейські лідери Тоні Блер у Великій Британії та Ґергардт Шредер у Німеччині взагалі не прагнули конфронтації, особливо коли йшлося про укладання вигідних угод, а на їхні ринки надходило так багато російських грошей. (А у 2001-му на посаду прем’єр-міністра Італії мав ще повернутися Сільвіо Берлусконі, який згодом стане найкращим партнером та найвідданішим захисником Путіна.) Можна трохи похвалити Жака Ширака у Франції, чий уряд рішуче протестував проти тогочасних звірств у Чечні та навіть приймав представника президента Чечні в Національній Асамблеї. Але ця перемога була до болю нетривалою, і коли Путін у жовтні відвідав Париж, Ширак підняв за нього та його дружину Людмилу тост зі словами: «Нам час уже написати нову сторінку у франко-російських відносинах». Як там буде «натиснути кнопку “перезавантаження”» французькою?

На той час Блер уже встановив високу планку потурання злу, коли зробив дивний маневр, несподівано приватним чином відвідавши Путіна в Санкт-Петербурзі напередодні президентських виборів у Росії в березні 2000 року. Правозахисні організації та британська преса накинулися тоді на Блера за, по суті, підтримку Путіна в той час, під його командуванням відбувалися «масові страти цивільного населення, свавільне затримання чеченських чоловіків, систематичні побиття, тортури, а іноді й зґвалтування» [37] Див., зокрема, theguardian.com . . Замість обговорення цього Блер із дружиною відвідали Ермітаж, Літній царський палац, а також «провели вечір в опері, відвідавши разом із Путіними прем’єру «Війни і миру» Сергія Прокоф’єва». Причому під час свого візиту Блер відмовився зустрічатися з будь-якими іншими кандидатами чи опозиційними лідерами.

2000-й був не найкращим роком і для мене. Більшу частину другої половини 1999-го я витратив на запуск інформаційного шахового веб-сайту «Kasparov Chess Online», що мав побачити світ, якраз коли бульбашка інтернет-ресурсів почала здуватися. Але все одно то був чудовий час, і я пишаюся деякими проектами, які ми реалізували. На жаль, як і багато інших інтернет-підприємств, усього через кілька років мій сайт пішов за вітром. У жовтні я мав провести свій перший за п’ять років захист титулу чемпіона світу проти мого співвітчизника Володимира Крамника. Я прибув до Лондона в чудовій формі, повний ідей та впевненості. А через місяць вперше програв у титульному матчі, причому не вигравши жодної партії. Крамник був готовим значно краще та переграв мене, бо після п’ятнадцяти років на верхівці я став жертвою власного самозаспокоєння. То був нищівний досвід, і у свої тридцять сім я вперше ненадовго замислився про закінчення кар’єри. Але моє прагнення довести, що я все ще був найкращим гравцем у світі виявилося надто сильним, і надалі я зберігав свій перший номер рейтингу, аж поки справді не завершив кар’єру у 2005 році.