Гаррі Каспаров - Зима наближається

На користь цих схем умиротворення є практичний аргумент, але я вважаю його цинічним і аморальним, а також шкідливим для національних інтересів у довгостроковій перспективі. Зменшення рівня вуличного насильства й конфліктів шляхом визнання одного клану мафії за відкидання інших коштує надто дорого. За відсутності вільних ЗМІ, прозорої системи правосуддя й чесної конкуренції привілейовані олігархи Путіна нагадували шкідників, чиї природні вороги були знищені. Обрані переможці мали цілковиту підтримку державної влади та широко відкриту російську скарбницю.

Якби після приходу до влади Путін побоявся зробити все, що вибірково зробив для декого, тобто якби правильно застосовував норми права — це була б зовсім інша історія. Він міг би припинити розкрадання держави, сказавши своїм друзям, а також ворогам, що вечірку за рахунок російського народу скінчено. Спочатку здавалося, що Путін так і зробить після прикладу Гусинського та Березовського. Зрештою, якщо він зумів так швидко дати копняка двом найвпливовішим і найбагатшим олігархам, інші, безумовно, мали б попадати одне за одним. Натомість путінський месидж для решти нагадував порядки мафіозного дона. Або ви присягаєте на вірність капо, щоб красти в межах його системи, або ваша свобода й ваші активи можуть зникнути за одну ніч. Як ставало дедалі зрозуміліше під час першого року Путіна на президентській посаді те, що було добре для нього самого та його друзів, важило значно більше за те, що було добре для Росії. На сьогодні змінилося дуже мало.

Багато з ухвалених реформ у сфері бізнесу ніколи не були застосовані згідно з планом. Твердження, що у 2000-х відбулися успішні інституційні реформи, є хибним за своєю суттю, хоча й донині залишається фундаментальною легендою системних лібералів, багато з яких дивовижним чином усе ще сидять в уряді. Вони розповідають нам, що були ухвалені важливі закони, які знизили податки, полегшили відкриття власної справи тощо. Проте, на мій погляд, «інституційні реформи» є лише на папері, адже Дума просто механічно затверджувала будь-які спущені згори рішення. У диктаторській державі формальний зміст закону не важливий. Що справді важить, так це те, як закон застосовують. Реформи лише тоді є інституційними, коли вони мають реальний вплив на життя людей.

І просто на випадок, якщо було не зовсім зрозуміло, куди Путін веде країну, ми підійшли до одного з тих символічних моментів, що можуть сказати не менше за закони й переслідування. Восени 2000 року начебто у відповідь на скарги російських спортсменів, що новий гімн Росії 1990-го збиває їх із пантелику, бо не має слів, Путін відновив старий радянський гімн. Звичайно, не зі старим оригінальним сталінським текстом або оновленим 1977-го, який я пам’ятав аж надто добре. Проте замість написання нових слів для російського гімну було повернено стару радянську пісню з підставленими новими словами того самого автора. І хоч я, безумовно, віддаю перевагу новому тексту «Нам силу дает наша верность Отчизне» замість «Захватчиков подлых с дороги сметем!» (версія 1944-го) або «В победе бессмертных идей коммунизма» (версія 1977-го), символізм повернення радянської мелодії був як очевидним, так і шокуючим [32] Критики американської винятковості на кшталт Путіна мають пам’ятати, що текст нового російського гімну містить також слова «Одна ты на свете! Одна ты такая!». . Слова змінюються, але пісня залишається тією самою.

Ті, хто говорить, що на цьому етапі вони все ще невпевнені щодо істинної природи Путіна, чи жартують, або самі є дурнями, або дурять нас. Не варто гаяти час на жартівників чи дурнів, якими б корисними вони не були в путінській крапленій колоді карт, але за дурисвітами треба поспостерігати уважно. Принаймні за останнє десятиліття захисники Путіна або мали з того певну вигоду, або є просто небезпечно непоінформованими. Утім, людям можна пробачити, якщо вони ненадовго дозволили оптимізму й дипломатії затулити їм очі на путінський характер та амбіції. Адже однією із сильних і слабких сторін ліберального демократичного суспільства є право на сумніви навіть щодо його ворогів. Якщо Путін справді був антидемократичним злочинцем, це ще треба було довести.

І він рік за роком доводив це так явно, що його західні захисники один за одним переходили з табору «непоінформованих» до табору «мали вигоду». Починаючи з енергетичних компаній, що намагались отримати шматок нафтових запасів Росії, і закінчуючи європейськими прем’єр-міністрами й канцлерами, готовими поступитися стратегічними інтересами своїх країн заради оборудок на стороні, міжнародний фан-клуб Путіна легко розширювався, незважаючи на повернення диктатури в Росії.