Гаррі Каспаров - Зима наближається

Не питайте мене, хто такий Путін. І не питайте мене, по кому дзвонить Путін. Він дзвонить по трійках».

2005 року бюст Фелікса Дзержинського було повернуто на його старе місце на задньому подвір’ї Головного управління МВС Росії в Москві, на Петрівці, 38. Великий пам’ятник йому на Луб’янській площі, урочисто скинутий у 1991-му, ще чекає на своє повернення.

Після інавгурації 7 травня 2000 року Путін зіштовхнувся з низкою зовнішніх впливів, не кажучи вже про хитку економіку й незакінчену війну в Чечні. З приголомшливим зосередженням він негайно почав роботу, щоб приборкати або знищити всіх та все, що могло обмежити його владу. Його першим указом було забезпечити захист Єльцину, як, поза жодними сумнівами, і було обіцяно. Ті ж, що слідували один за одним у наступні кілька днів, були спрямовані або на зміцнення армії, або на ліквідацію російських демократичних інституцій.

Олігархи, які були на неправильному боці боротьби за владу, швидко відчули на собі, що означало для Путіна програти. Володимир Гусинський, — медіа-барон, чий НТВ був першим незалежним телеканалом у Росії, — уважався надто близьким до мера Москви Юрія Лужкова, чиї президентські амбіції він фінансував. Гусинського визнали ненадійним та потенційно небезпечним для Путіна, і наслідки не змусили на себе чекати. За лічені дні після приходу Путіна на президентську посаду медіа-компанія Гусинського була захоплена силовиками. У червні Гусинський був заарештований за надуманим звинуваченням та провів три дні у в’язниці. Звільнений під заставу, він утік в Іспанію, де пізніше того ж року був ненадовго заарештований за ордером Інтерполу, виписаним на прохання російського уряду. (Один із перших прикладів такої тактики — зловживання міжнародними інституціями з метою політичного переслідування.) Урешті-решт медіа-активи Гусинського перейшли у власність держави як штрафна форма ренаціоналізації, що пізніше також стане звичною схемою.

Березовський протримався не набагато довше. Будучи також депутатом Думи, він опублікував листа проти запропонованих Путіним законів, що зменшували повноваження регіональних губернаторів і підпорядковували їх владі центрального уряду. У листі він називав це загрозою російській демократії, що, звісно, було щирою правдою. Через шість тижнів, 17 липня, Березовський вийшов зі складу парламенту начебто на знак протесту щодо просування Путіним антидемократичного законодавства. Після обмінів критикою й погрозами в ЗМІ у жовтні федеральні слідчі поновили проти Березовського розслідування старої справи про шахрайство. Йому вистачило цього єдиного натяку триматися подалі від Росії, що він і зробив, оселившись із часом у Лондоні. Як і в Гусинського, у Березовського відібрали залишки російських активів або змусили продати їх олігархам із вищим рейтингом лояльності.

Можливо, Путін просто вирішив, що Березовський є надто впливовим і надто розумним, аби тримати його поруч. Цей олігарх знав, де поховано багато таємниць, адже чимало з них він поховав сам. Також Березовський контролював кілька дуже цінних об’єктів: нафтову компанію «Сибнефть» та телеканал ОРТ, який пізніше став відомий як Перший канал. Путін швидко усвідомив, що ефективніше контролювати ЗМІ повністю, ніж цензурувати їх, тому й усунув посередника.

Медіа-ресурси активно переходили у власність сил, дружніх до Путіна та його найближчих помічників. При цьому так звана «м’яка цензура» супроводжувалася більш звичними явищами на кшталт переліків небажаних імен і заборонених тем. Влада ЗМІ була централізована тим самим чином, що й політична влада, і з тією самою метою — розкрадання країни без народних повстань. Корупція доби Єльцина врізалася в колективну пам’ять Росії лише тому, що ми дізнавалися про неї з тогочасної преси. У 1990-х роках олігархи-конкуренти вели одне проти одного у своїх ЗМІ справжні війни. Це не була чесна чи гідна боротьба, але більшість фактів випливала на поверхню й тисячі чесних журналістів працювали над тим, щоб донести правду до російської громадськості.

Путінська одержимість ЗМІ перелилася через край після нещасливого випадку, коли в Баренцовому морі в серпні затонув атомний підводний човен «Курськ». Загинуло сто вісімнадцять моряків, причому двадцять три з них — після того, як уникли перших вибухів і трималися ще години, а може, і довше, в ізольованих відсіках, очікуючи на порятунок, що прийшов лише через багато днів. Випущений у 1994 році «Курськ» був гордістю російського флоту і, як свого часу «Титанік», його вважали «непотоплюваним». Через скорочення бюджету активність човна була дуже невеликою, та й ремонти — незначними, як і скрізь тоді в армії. Погана підготовка екіпажу та зношене обладнання призвели до аварії, коли на борту вибухнула застаріла торпеда, поховавши човен під сотнею метрів крижаної води.