Гаррі Каспаров - Зима наближається

Путін тоді перебував у відпустці в Сочі, де й вирішив залишитися під час тих трагічних подій. І схоже на те, що він не зробив геть нічого, аби врятувати людей із пастки, на яку перетворився «Курськ». Але, без сумніву, він міг це зробити. Путін без жодних розмов прийняв твердження флоту, що порятунок іде. Пізніше він визнав, що з його боку виглядало дуже негарно відпочивати на Чорному морі, поки аварію не ліквідовано. Близько тижня ніхто не міг точно сказати, чи є ще там живі. У телевізійних репортажах показували то збожеволілих від горя родичів моряків на військово-морській базі у Видяєво, то президентські шашлики в Сочі. При цьому ВМФ Росії відмовився від пропозицій допомоги, що негайно надійшли від Сполучених Штатів, Франції, Німеччини, Норвегії та інших країн.

Лише через п’ять днів, після численних безрезультатних російських спроб порятунку екіпажу, Путін таки був змушений прийняти міжнародну допомогу. Норвезький корабель прибув 19 числа, через повний тиждень після того, як затонув «Курськ». Знадобилося ще два дні, щоб проникнути всередину підводного човна та переконатися, що живих уже не лишилося. Флот в особі кількох офіцерів найвищого рангу майже негайно почав плести якісь нісенітниці про причини аварії. Їхньою улюбленою була байка про результат зіткнення з підводним човном НАТО, теорію змови, жодних доказів якої не було. Посадовці продовжували дотримуватися теорії зіткнення навіть після того, як були підтверджені ознаки двох внутрішніх вибухів. (Російські контрольовані державою медіа-джерела й досі іноді згадують цю теорію як справжню, навіть попри офіційний звіт 2002 року, у якому причиною вибуху була названа несправна торпеда.)

Деякі російські ЗМІ, особливо телеканал Бориса Березовського, жорстко розкритикували реакцію уряду як бездушну й несвоєчасну, що було нічим іншим, як правдою. Відео того, як президента й інших неспівчутливих посадовців лають згорьовані родичі членів екіпажу, дало Путіну зрозуміти, якою загрозою можуть стати ЗМІ для його ще не зміцнілої популярності. І тоді, демонструючи значну перевагу своїх тоталітарних інстинктів над будь-якими реформами, замість реорганізації застарілої армії, що стала причиною жахливого нещасливого випадку та провалила порятунок, або публічного покарання некомпетентних офіцерів Путін пішов походом на ЗМІ, які все це висвітлили.

Отже, менш ніж через шість місяців після вступу Путіна на президентську посаду два найвпливовіші олігархи Росії опинилися в екзилі, конституційна структура влади в країні різко нахилилася в бік Москви, а вільні медіа-ресурси повалилися, як доміно. Шість місяців! Головний міф, створений навколо тих подій, полягав у тому, що Путін просто вичищав місто, як гарний шериф. Народ Росії зневажав олігархів та вважав їх злочинцями, які стояли над законом. А тут з’явився Путін — сильна особистість зі служби безпеки, показуючи всім, що більше так не буде. Непогано! «Навіть якщо він і вийшов трохи за межі законності, що ще йому лишалося робити», — казали тоді всі.

Ніхто й не згадував, що президент відібрав приватні активи Гусинського та Березовського, передавши їх у руки інших, більш лояльних олігархів або під прямий контроль держави. За Путіна уряд не боровся з корупцією, а санкціонував її. То був якийсь унікальний метод вичищення, що передбачав заохочення одних «підприємців» за демонізації інших.

Зрозумійте мене правильно: я не дуже співчував першому поколінню олігархів, що розкрадали Росію після розпаду СРСР. Вони та їхні політичні й мафіозні партнери користувалися відсутністю контролю з боку Єльцина й разом зіпсували найкращий шанс Росії на ринкову економіку та демократію. Просто-таки епічні рівні корупції робили й без того важке просування реформ узагалі неможливим. Мінімальний же рівень життя, потрібний для економічної стабільності, був недосяжним достатньо довго, щоб потім люди вітали Путіна або такого, як він, із розкритими обіймами.

Проте я виступаю проти міфотворчості тих, хто прагне вихваляти Путіна порівняно з Єльциним, посилаючись на прогрес щодо корупції, інституційних реформ і зростання економіки. Коли йдеться про боротьбу Путіна з корупцією, я не думаю, що легалізацію крадіїв, а потім вихваляння зниженням злочинності слід вважати прогресом. Насправді рівень злочинності в Росії продовжував зростати до 2002 року, коли більш широкий вплив дістали прибутки від злетілих до небес цін на нафту. Аналогічно Путін, мабуть, розраховував на маневр умиротворення і в Чечні, коли надав офіційний статус і величезні кошти відомому польовому командирові Ахмату Кадирову.