Арешт Ходорковського викликав також показовий коментар американського посла Олександра Вершбоу: «Ми сподіваємося на справедливий суд за російськими нормами права» [50] Процитовано з російського повідомлення на сайті «Грани.Ру» у жовтні 2003 р. Посол Вершбоу також висловив занепокоєння російським правосуддям, яке «застосовують вибірково».
(курсив мій). Коли ж у газеті «Файненшл Таймс» вийшла стаття з критикою дій російської генеральної прокуратури, міністр фінансів і віце-прем’єр Росії Олексій Кудрін заперечив це, говорячи про допущені «певні невідповідності».
Для вух американців і західних європейців я маю перерахувати деякі з цих «невідповідностей»: обшуки в офісах адвокатів, які відвідували своїх клієнтів у в’язниці; обшуки в офісах депутатів парламенту, а також відмови в дозволах депутатам парламенту відвідати Ходорковського у в’язниці, що є порушенням російських же законів. Жодний суд на Заході не прийняв би цю справу до розгляду, бо докази були отримані в протизаконний спосіб, але такими вже є «російські норми права». Як і два улюблені путінські вислови — «керована демократія» та «диктатура закону», то був дуже показовий оксюморон.
Окрім усунення зі сцени критика й конкурента, ув’язнення Ходорковського було попередженням для решти російського ділового світу: грайте за кремлівськими правилами та не потикайтеся в політику. Це стало в Росії поворотною точкою, коли уряд відкрито припинив переслідувати порушників закону, а натомість сам виявився одним із них. На зміну шахраям зі зв’язками у верхах, які порушували право уряду красти, прийшла ініційована державою практика переслідувань, утисків і розкрадання, об’єктом яких міг стати будь-хто нелояльний до влади.
Справа Ходорковського та «Юкоса» демонструє встановлені путінським режимом зв’язки між правами власності й владою. Якщо ви не при владі, ви не можете контролювати свою власність. Це, своєю чергою, сигналізувало про кінець демократії. Вибори були приречені на фальсифікацію тими, хто при владі, бо якщо вони втратять політичну владу, то втратять і свої активи. Коли настав час президентських виборів 2004 року, Путін та його наближені мали вже забагато чого втрачати, щоб ризикувати бути викинутими з Кремля тим, що так легко виправити, — якимось голосуванням.
Кінець російської демократії та повна централізація влади в Кремлі були певним чином лише побічними ефектами приземленої основної мети, що полягала в крадіжці. Завданням атаки на «Юкос» був перерозподіл власності на користь нафтових компаній, що належали путінським наближеним. Замість старомодного соціалістичного перерозподілу тут працював принцип «Забери в багатого та віддай іще багатшому». Уся величезна країна перетворилася на пилосос для активів, у якому державна влада використовувалася для засмоктування всього до Москви, де воно ділилося між добре пов’язаними союзниками та компаніями. На потреби ж уряду виділялися ледь достатні асигнування, щоб лише тримати людей подалі від вулиць, а країну — від розпаду на частини. Зате в бюджеті завжди вистачало грошей на пропаганду й сили внутрішньої безпеки.
На тлі брутально ефективного способу пограбування й знищення «Юкоса» навіть фальшиві аукціони та шахрайські трюки з компаніями-пустишками 1990-х виглядали аматорством. А скоро путінський режим поширить свої операції з поглинання й на права пересічних громадян. Якщо в 1990-х роках російський народ пограбували, то 2000-ні показали нам те, чого ми ще ніколи не бачили.
2009 року, коли от-от мав сплисти термін ув’язнення Ходорковського, російські прокурори висунули проти нього нові звинувачення, ще абсурдніші за попередні. По суті, його звинуватили в крадіжці всієї нафти, за несплату податків із якої його засудили вперше. Подібні справи пояснюють, чому росіяни та інші народи, що живуть під тоталітарними режимами, не вважають твори Гоголя, Кафки й Булгакова фантастикою чи навіть сюрреалізмом. Держава не зобов’язана бути логічною чи розважливою, вона лише зобов’язана досягати своєї мети. Диктаторські режими відчувають викривлену потребу виконувати протокол, проводити вибори та суди, навіть якщо результати відомі заздалегідь. Вільний же світ часто винагороджує цей фарс готовністю відкласти висловлення недовіри. Росія робить вигляд, що має вибори та систему правосуддя; вільний світ робить вигляд, що вірить цьому, періодично висловлюючи своє символічне занепокоєння, указуючи на невідповідності й намагаючись присоромити безсоромних.
Читать дальше