Улітку 1989 року, коли я давав інтерв’ю журналу «Плейбой», моя власна сміливість була продуктом молодості, успіху, подорожей та життя, проведеного на здоровій відстані від Москви. Того року мені виповнилося лише двадцять шість, і вже з 1985-го я був чемпіоном світу з шахів. Я був національним спортивним героєм у схибленому на шахах СРСР і все ще жив у своєму рідному місті Баку в Азербайджані, одній із закавказьких республік, що разом із Вірменією та Грузією була найвіддаленішою крайньою точкою розлогої радянської імперії. (Як я люблю жартувати, виступаючи в Сполучених Штатах, я народився на Далекому Півдні, одразу за Грузією.) Заходячи в Каспійське море за дві тисячі кілометрів від Москви, Баку здавалося віддаленим колоніальним форпостом, яким, по суті, і було.
Звідти, з мого тренувального табору на березі моря, промовляючи до інтерв’юера, я мав упевненість сказати: «Усі люди мають однакові нормальні людські прагнення. Сьогодні у світі можуть бути дві політичні сфери, але нормальний спосіб життя існує лише в одній із них, і це не тут, у Радянському Союзі. Життя тут є тим, що я міг би назвати викривленим відображенням нормального. Це як жити в будинку із дзеркал. І єдиний спосіб вибратися — розбити ці дзеркала. Протягом багатьох років я мав відчуття, що щось не так навколо нас тут, у Радянському Союзі; коли я подорожував Заходом, це відчуття лише посилилося. Я прагну того самого, що й усі інші, — нормального життя, коли людина може добре жити та мати можливість для нормального самовираження. Для мене дуже важливо спробувати принести нормальне життя моєму народу. Денне світло». [1] Метафора, яку я адаптував із карколомної сцени у фільмі, котрий щойно став популярним у СРСР, — «Вихід дракона» Брюса Лі.
Сьогодні я пишаюся тими словами, адже вони засвідчують, що я був послідовним у своїй боротьбі. І через двадцять шість років я відданий ідеї принесення «нормального життя» тим, хто живе в будинку із дзеркал диктатури. Трагедія в тому, що ця боротьба все ще є необхідною в Росії через багато десятиліть після краху Радянського Союзу.
Свого часу побутувала безліч міфів та непорозумінь щодо розпаду СРСР, але цього й слід було очікувати. Ті самі західні експерти, політики та науковці, які не бачили передумов для падіння Берлінської стіни, поки німці не ринули потоком через кордон, були також сліпі до того, як швидко сили, випущені назовні реформами Горбачова, можуть вийти з-під його контролю.
Моя популярність та природна відкритість часто давали мені можливість обговорювати політику з людьми, рейтинг яких у цій царині був значно вищим за мій. Мене завжди дивувало, як сильно вони перебільшували стабільність комунізму в Європі, а також самого СРСР. Неначе забували, що стіна, зведена руками людей, тими ж руками може бути зруйнована.
Мені на згадку спадало декілька випадків. У жовтні 1989 року я відвідав одну вечірку, де обговорював майбутнє Європи з Генрі Кіссинджером та Джонатаном Бушем — братом тодішнього президента. Вони сміялися й навіть трохи покепкували з мене, коли я сказав, що до кінця року в Європі може не залишитися жодного комуністичного режиму. Навіть зауважили щось на кшталт того, що я просто типовий молодий усезнайка, чиї шалені думки базуються на оптимізмі та загальній атмосфері змін, а не на роках вивчення та аналізу. І, можливо, вони мали рацію, але і я теж.
На початку 1990 року після багатообіцяючої зустрічі з редколегією «Волл-Стрит Джорнал», що вилилася в тривалу співпрацю, редактор Боб Бартлі запросив мене виступити в «РЕНД Корпорейшн» у Лос-Анджелесі. Там голова «РЕНД» сказав, що мені варто познайомитися з його другом Брентом Сковкрофтом, радником Буша з національної безпеки та ветераном великої політики, який обіймав ту саму посаду ще за часів президента Форда в 1970-і. На тій зустрічі в Білому Домі я також познайомився з Кондолізою Райс — експертом щодо Росії, яка потім стала директором радянського департаменту при Раді національної безпеки США.
Вони питали мене про Бориса Єльцина, який тоді був головним критиком та конкурентом Горбачова в Росії. Вони називали Єльцина шибайголовою й п’яницею, а я у відповідь міг лише питати, про що саме вони хочуть почути: про його характер чи політичне майбутнє. Мене шокувало, що ці експерти здавалися зовсім необізнаними щодо політичних реалій у Росії, де Єльцин явно набував популярності, а Горбачов лише розпорошував сили та втрачав її. Було зрозуміло, що вони спілкуються лише зі своїм добрим другом Горбачовим та іншими людьми всередині Кремля. Зрештою саме там були влада та ядерна зброя.
Читать дальше