Гаррі Каспаров - Зима наближається

Я не вірю, що Меркель та Обама такі забудькуваті, особливо Меркель, яка народилася в комуністичній Німецькій Демократичній Республіці. Тож єдиним поясненням є те, що вони все ще вважають Путіна проблемою такої політичної гостроти, що просто легше її не помічати. І в цьому навіть може бути сенс особисто для них на деякий час. Мабуть, бажають лише відтермінувати повну катастрофу, поки спокійно не підуть із посади й не залишать розбиратися з Путіним своїм наступникам. У будь-якому разі це є моральною капітуляцією, що веде до дуже реальних і серйозних утрат.

Усередині літа 1989 року я дав довге інтерв’ю журналу, що просто-таки уособлював загниваючий Захід в уяві радянських людей, — «Плейбою». Але в Радянському Союзі подив викликала не лише назва журналу, у якому вийшло інтерв’ю. Незважаючи на дедалі ширшу атмосферу гласності , відкритості між Америкою й СРСР та поступовий відхід від політичних репресій за часів перебудови Михайла Горбачова, моя щира критика радянського суспільства, а особливо моє захоплення Америкою й американцями стали чимось скандальним. Тоді здавалося ще малоймовірним, що через п’ять місяців, 9 листопада, упаде Берлінська стіна, а вже місяць по тому Горбачов та президент Джордж Буш-старший проголосять, що СРСР та Сполучені Штати більше не вороги. Але навіть за таких швидких змін навколишньої дійсності мої тодішні коментарі здалися декому в Кремлі схожими на зраду.

«ПЛЕЙБОЙ»: «Ви говорите, як американець. Американці завжди прагнуть перемоги».

КАСПАРОВ: «Це типова людська риса, і це доводить, що американці є дуже близькими до істинної природи людини».

Для радянських чиновників, просякнутих міфом про моральну перевагу комунізму й радянської людини, подібні коментарі були доволі серйозними. У нинішньому світі це може здаватися дивним, а то й катастрофічно жорстоким, але соціалістична ідеологія та моральність становили дуже вагому частину арсеналу Холодної війни. Коли радянські спортивні функціонери напустилися на мене за бажання залишити в себе призи за шахові перемоги, вони проклинали не лише мою непокору, але й відсутність у мене соціалістичної солідарності. Слова про те, що сусіди в Баку сприймуть моє бажання володіти виграним у Німеччині «Мерседесом» як нормальне та здорове, уважали тоді радикальними та підривними.

Звісно, моє інтерв’ю не стало аж таким публічним скандалом, як поява оголеною в тому самому журналі російської актриси Наталії Негоди на початку року, після її ролі в стрічці «Маленька Віра», що шокувало ханжеське радянське суспільство. Її фото та моє інтерв’ю у виданні, що було все ще забороненим у СРСР, а також спровоковані ними сконфужені відгуки чітко характеризували період перебудови. Пробні кроки нашої країни до більшої відкритості піддавали танталовим мукам, але ми й раніше знали, що нас можуть покарати, а реформи згорнути. На той час більше не було жодних чітких правил і все більше й більше людей знаходили в собі сміливість перевіряти, де саме проходять межі в цей момент.

1987 року Горбачов сказав, що хоче побудувати «соціалізм із людським обличчям» за методом Олександра Дубчека, на що я відповів, що монстр Франкенштейна також мав людське обличчя. Комунізм іде проти людської природи й може триматися лише на тоталітарних репресіях. Без зовнішньої допомоги або величезної кількості природних ресурсів на кшталт нафти репресії призводять до економічного застою. А тоді — моральний та духовний застій суспільства, де успіх та перевага окремої особистості ледь не під забороною.

Безумовно, сталися конкретні події, що допомогли виявити фатальні вади комуністичної системи та спонукали Горбачова до його відчайдушних спроб реформувати й урятувати країну. Однією з них стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції в Україні у квітні 1986 року. Те, як ліквідовували наслідки цієї аварії, виявило страшні рівні некомпетентності, корупції та брехливості влади, немов у якійсь банановій республіці. (Ми з Анатолієм Карповим віддали на допомогу жертвам Чорнобиля призовий фонд нашого матчу за звання чемпіона світу 1986 року.) Окрім того, була ще радянська війна в Афганістані, що до 1989 року тривала вже десятиліття й виявилася так само неефективною, непопулярною та дорогою, як і більш пізня операція США та НАТО.

Завдяки переважно зростанню впливу на радянських людей новин, ідей та думок, особливо із зовнішнього світу, радянський істеблішмент опинився перед дилемою. Якщо чиновники реагуватимуть, як завжди, і суворо каратимуть за незначні проступки, вони втрачатимуть довіру як реформатори та підтверджуватимуть слова критиків, що радянське суспільство є відсталим і застійним. Але вони також розуміли, що якщо дозволятимуть трохи критики, це заохочуватиме говорити інших. Тому реакція чиновників ставала дедалі більш розгубленою та непослідовною. Саме різноманітні прояви цієї дилеми й стали тим, що врешті розвалило Радянський Союз, незважаючи на відчайдушні спроби Горбачова втримати його купи.