Гаррі Каспаров - Зима наближається

Утім, як говорить приказка, як би погано не було, завжди може бути ще гірше. Барак Обама обійняв посаду президента США майже зовсім без досвіду зовнішньої політики, зіткнувшись із величезними внутрішніми викликами. Він також мав чіткий мандат від американського народу, випалений довгими непопулярними кампаніями в Афганістані та Іраку: зайнятися внутрішніми американськими справами та дати решті світу спокій. Було мало шансів, що ідеаліст-новачок Обама кине Путіну хоч якийсь значний виклик, навіть попри приєднання до його зовнішньополітичної команди експерта з Помаранчевої революції Майкла Макфола.

Те, що трапилося, було значно гіршим, ніж я очікував. Адміністрація Обами повним ходом запустила свій план перезавантаження, причому Гілларі Клінтон навіть презентувала Лаврову символічну кнопку. Уявіть, який сигнал ця тепла спроба примирення подала Володимирові Путіну. (З технічної точки зору адресатом сигналу був Дмитро Медведєв, але не будемо відволікатися на такі дурниці.) Якщо сьогодні час від часу здається, що Путін скептично налаштований щодо доволі потужної міжнародної реакції на його вторгнення в Україну в 2014 році, мабуть, це відбувається тому, що він просто очікує на наступну кнопку перезавантаження.

У своїх мемуарах 2014 року Гілларі Клінтон говорить дуже багато на захист «перезавантаження» й пояснює, що вона ніколи не захоплювалася Путіним. За іронією долі у своїх мемуарах вона постфактум дотримується тих самих принципів, що і її політичні опоненти: Джордж Буш-молодший, Кондоліза Райс, Дік Чейні та Дональд Рамсфельд. Майже в один голос, часто дуже подібними фразами, усі вони кажуть, що знали Путіна як поганого хлопця, але не мали іншого вибору, окрім як співпрацювати з ним. (Як я розповім далі, Буш-молодший найбільше розводиться про можливість своєї помилки в Путіні.)

Я понад десятиліття з усіх майданчиків та передових статей кричав про справжню путінську природу та амбіції. Тому мені просто обурливо бачити стількох впливових американських політиків, які погоджуються зі мною одразу, як ідуть із посади. При цьому у своїх книгах вони зовсім не пишуть про те, що саме повинні були б зробити інакше, аби вплинути на поведінку Путіна, коли мали для цього владу. Там не знайти думки, що Сполучені Штати, можливо, запізнилися зі своїм тиском на Путіна. Адже вони почали погрожувати ізолювати, виполоти, як бур’ян, його та наближених до нього мільярдерів, тобто застосувати батіг, лише після того, як той з’їв усі їхні пряники.

Коли уряд США нарешті таки зробив хоча б обмежені кроки у відповідь на численні порушення путінського режиму, це сталося вже після того, як Путін здобув майже абсолютну владу в Росії та відчув свою цілковиту безкарність. І ті кроки навіть не йшли від адміністрації. Закон Магнітського, що накладає санкції на активи та подорожі деяких російських посадовців через порушення прав людини, просував американо-британський інвестор Білл Браудер. Одного з адвокатів його інвестиційної групи в Росії Сергія Магнітського у 2008 році заарештували ті самі корумповані співробітники правоохоронних органів, чиї масштабні злочини він розкрив. Через рік чоловік помер у слідчому ізоляторі після страшного побиття та ненадання належної медичної допомоги.

Цей закон у певному сенсі став для Браудера інструментом відплати, і спочатку до його чорного списку потрапили лише ті російські посадовці, які були прямо причетні до переслідування та смерті Магнітського. Показово, що адміністрація Обами від самого початку виступала проти цього закону й підписаний він був лише в межах законопроекту, внесеного до палати представників. Цей законопроект також нормалізовував торговельні відносини з Росією, що раніше певним чином обмежувалися відомою поправкою Джексона-Веніка 1974 року.

Навіть після вторгнення в Україну 2014 року адміністрація Обами дотримувалася, на диво, обережної позиції Європи щодо застосування санкцій проти Росії та союзників Путіна. Незважаючи на величезну підтримку обома партіями Конгресу більш активних дій, — зокрема щодо постачання Україні озброєння та навчання її військових, — Обама продовжував вторити Меркель, Оланду та іншим європейським лідерам, які говорили про «пошук мирного рішення», коли війна вже йшла повним ходом. Вони наполягали на зверненні до Путіна як до доброчесного учасника переговорів навіть після того, як у березні 2015-го він сам із задоволенням визнав, що брехав про роль російських військ у захопленні Криму роком раніше.