Гаррі Каспаров - Зима наближається

Натомість Борис Єльцин був у душі справжнім популістом, попри типову кар’єру партійного функціонера. Він підтримував популярність у народі активними діями та амбіційними політичними реформами. Виступаючи ж за кордоном, дістав слабку підтримку та знав це, а тому мав звичку різко переходити від погроз до зачаровування іноземних лідерів. Єльцину вдалося зберегти регіональну сферу інтересів, незважаючи на жахливу слабкість Росії на світовій арені протягом 1990-х. Те, що він досяг у цьому успіху, говорить на його користь — і сильно дискредитує Білла Клінтона та інших лідерів Великої сімки, які дозволили цьому статися.

1990-ті роки — це ціла низка величезних втрачених можливостей для демократичних сил світу. Адже економічна, військова та моральна переваги тоді були зосереджені на боці Заходу значно більше, ніж будь-коли в історії. Проте замість того, щоб розвинути цю перевагу шляхом, наприклад, реформування ООН за рахунок потужної нової концепції прав людини, її змарнували. Сполучені Штати та їхні європейські союзники мали можливість та важелі впливу, щоб здійснити величезне просування позитивних реформ, — можливість, якою вони ефективно скористалися для перемоги в Холодній війні. Натомість одразу після падіння Берлінської стіни вони майже повністю переключилися на інші підходи, зосередившись на економічних стимулах та політиці взаємодії, які були цілком ефективними в Східній Європі, але провалилися проти чітко визначених автократів, таких як Володимир Путін.

Щоразу, коли Путін починав наступ на демократію в Росії або втручався в справи сусідніх держав, Захід мав можливість дати йому відсіч. Натомість щоразу Путін отримував нагороду у вигляді ще тісніших зв’язків із провідними демократіями світу і, що важливіше, більший доступ до їхніх прибуткових ринків. Звісно, не можна сказати напевно, що сильний опір вільного світу змінив би або зупинив путінський курс на диктатуру. Але я вважаю, що було б саме так.

Путін — не ідеолог. Він та наближені до нього люди зосередили у своїх руках величезні кошти, і погроза неможливістю вільно насолоджуватися ними на Заході могла б стати дуже дієвою. На відміну від їхніх радянських попередників, Путіну та його союзникам уже недостатньо останньої моделі лімузину ЗІЛ та чудової дачі на Чорному морі. Вони хочуть правити, як Йосип Сталін, а жити, як Роман Абрамович — приятель Путіна, який викидає величезні гроші, купуючи відому англійську футбольну команду та яхти розміром із футбольне поле. Путінські олігархи подорожують світом і тримають свої кошти за кордоном, що дає західним урядам реальні важелі впливу, якби ті насмілилися ними скористатися.

Це було ще більш справедливим на початку першого президентського терміну Путіна, коли він тільки випробовував межі дозволеного. Як і всі природжені диктатори, він поважає лише силу. Путін робить крок, озирається навкруги, принюхується, а потім, якщо немає жодних негативних наслідків, робить наступний. З кожним успіхом він набуває більшої впевненості, і зупинити його стає все важче. Для таких, як Путін, невиразні висловлення занепокоєння від дипломатів та міністрів закордонних справ є найзеленішим світлом. По суті, подібні дипломатичні перешіптування просто не можуть мати велике значення в його інтерпретації. Зрештою, якби Сполучені Штаті були справді занепокоєні, вони б зробили щось, а не лише говорили про це, нічого не роблячи.

Діапазон мотивів «миротворців» коливається від нерозсудливого оптимізму щодо справжньої природи Путіна до цинічного політичного кар’єризму, який вбачає у войовничій та багатій на енергоносії Росії надто складну проблему для розв’язання. Для багатьох західних лідерів легше вдавати, що Росія не становить жодної проблеми, ніж визнати, що розв’язати її буде важко або й узагалі неможливо. Окрім того, є категорія таких лідерів, як Сільвіо Берлусконі та Ґергардт Шредер, для яких співпраця з Путіним уже стала звичайним бізнесом.

Незважаючи на спробу ребрендингу методу умиротворення під маркою «взаємодії», його сморід неможливо приховати. Актуальний і сьогодні показовий урок Чемберлена та Даладьє, які приїхали на зустріч із Гітлером у Мюнхені в 1938 році. Даючи диктаторові те, що він хоче, ви ніколи не завадите йому хотіти більшого. Це лише переконує його, що ви не маєте достатньо сил, аби завадити зробити бажане. Інакше, думає собі диктатор, ви б повстали проти нього із самого початку.