Гаррі Каспаров - Зима наближається

Але інерцію зберегти не вдалося. Швиденько були ухвалені нові драконівські закони проти свободи зібрань, які дозволили накладати на мирних протестувальників величезні штрафи та судити їх як кримінальних злочинців. Почалися переслідування, арешти та допити багатьох лідерів і членів опозиції щодо їхньої ролі в організації протестів. Кремль кинув проти протестувальників величезні ресурси. Остання масова демонстрація 6 травня 2013 року була жорстоко розігнана й призвела до так званої «справи Болотної площі», матеріали якої містили понад тринадцять тисяч свідчень і в результаті якої десятки протестувальників були засуджені до багаторічного ув’язнення.

Водночас підконтрольні Кремлю медіа ще з більшим завзяттям почали змальовувати протестувальників та лідерів опозиції, як небезпечних екстремістів та цілком імовірних зрадників Батьківщини. З телеекранів не лише не говорилося про революцію, доступ на них узагалі був закритий для всіх, хто міг хоча б теоретично стати революціонером. Після проголошення так званих «виборів Путіна» було ще кілька значних протестів, але у 2012-му мені стало зрозуміло, що насправді демократія в Росії померла. Я більше не бачив можливостей мирного виходу з-під влади Путіна. Здавалося, що у випадку падіння його режиму почнуться безлад та насильство. 2013 року, після того, як мене кілька разів викликали на цікаву таку бесіду до прокурора, — ви заходите як свідок, а виходите як підозрюваний, якщо взагалі виходите, — я вирішив не повертатися в Росію.

Тут я хочу зробити невеличкий відступ і знову поглянути на ситуацію за межами Росії. Незважаючи на ціновий бум на нафту, пропаганду, репресії та поступливість населення, Путін не зміг би досягти того, чого досяг, без суттєвої допомоги ззовні. Зрештою, не так легко створити диктатуру в наші дні. Поміж інших факторів завдяки глобальній комунікації сьогодні значно складніше приховувати від населення країни реальну ситуацію щодо прав людини та рівня життя сусідів. До речі, це є однією з причин, чому Путін завжди надавав усю можливу підтримку авторитарним режимам у сусідніх із Росією країнах.

Одним із найбільших досягнень людства є глобальна тенденція до демократії в другій половині XX століття. Переважна більшість демократичних урядів світу в Європі та обох Америках узагалі з’явилася ще до Другої світової війни. У своїй однойменній книзі 1991 року Семюел Гантінґтон назвав це «третьою хвилею» демократизації, тоді як книга Френсіса Фукуями в 1992-му дістала пам’ятну назву «Кінець історії». Найбільшу перемогу в останньому з великих ідеологічних змагань, які ми тільки знали, здобули ліберальна демократія та капіталізм. Натомість тоталітаризм і комунізм зазнали найбільшої поразки. Холодну війну виграли гарні хлопці, у Москві відкрився «МакДональдз», і то був час для давно заслуженого святкування.

Але насправді в Росії все пішло не так. Кінець Холодної війни уможливив не просто економічний розвиток, але й вітальні обійми з боку демократичних сил світу. Навіть після розпаду Радянського Союзу Росія як найбільша та найпотужніша його республіка зберегла за собою багато привілеїв та позицій СРСР, а також найбільший у світі ядерний арсенал, тоді як успішно змусила Україну, Білорусь та Казахстан його позбутися. Росія посіла місце Радянського Союзу в Раді безпеки ООН. Окрім того, попри постійні необгрунтовані російські скарги на якесь приниження з боку Заходу, переможці в Холодній війні не вимагали від неї жодних репарацій. По суті, Сполучені Штати та ще кілька країн надали Росії так потрібні їй гарантії за кредитами та іншу допомогу як безпосередньо, так і через Міжнародний валютний фонд (МВФ). Росії навіть заплатили за виведення її військ із Німеччини. Це не було звичайною доброчинністю. У колапсі та хаосі у величезній країні з ядерним арсеналом ніхто не був зацікавлений.

Не було й жодних судових позовів чи комісій з урегулювання претензій до колишнього СРСР: ані міжнародних, ані внутрішніх. Після десятиліть геноцидів, масових переселень, ув’язнень та тоталітарних репресій було ухвалене рішення забути минуле й рухатися до світлого нового майбутнього без взаємних звинувачень. Звісно, багато нових лідерів та посадовців мали особистий інтерес у тому, щоб не надто заглиблюватися в жорстоке минуле. Я сам не пишаюся тим, що колись був членом Комуністичної партії, навіть якщо вступ до неї був прорахованим кроком, адже відсутність партійного членства могла зашкодити моїй шаховій кар’єрі, яка тільки починалася. (У січні 1990-го я з партії вийшов.)