Гаррі Каспаров - Зима наближається

Попереджувальних знаків щодо природи та намірів Путіна було цілком достатньо. Своїм приходом до влади він завдячував жорстокій реакції на вибухи житлових будинків у 1999 році — терористичні акти, які за підозрами багатьох людей були провокацією в стилі підпалення Рейхстагу. (Але, на відміну від Рейхстагу, там пролилася справжня кров.) Килимові бомбардування та тортури цивільного населення по всій Чечні були подані як частина глобальної війни з терором, що було цілковитою вигадкою. Пізніше зневага Путіна до цінності людського життя підтвердилася двома випадками захоплення заручників. Перший стався у 2002-му, коли органи безпеки, пустивши досі невідомий газ, убили десятки людей у московському театрі, де йшов мюзикл «Норд-Ост». Другий стався в Беслані у 2004-му, коли федеральні війська, застосувавши зброю, підірвали школу з узятими в заручники дітьми, що призвело до сотень смертей.

Основними причинами сприйняття режиму Володимира Путіна як успіху були підйом цін на нафту до 2008 року на понад 700 відсотків, а також швидке підкорення Кремлем незалежної преси. Ще на початку своєї першої президентської каденції Путін засвоїв, що контроль «четвертої влади» є просто необхідним, аби контролювати й три інші. Цей урок був винесений із громадського обурення поганим проведенням операції з порятунку екіпажу ядерного підводного човна «Курськ», що затонув після вибуху на борту під час навчань у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Замість пошуку винних у військовому відомстві або розчищення авгієвих стаєнь російської бюрократії Путін відкрив полювання на вільну пресу.

Медіа-ресурси активно переходили у власність дружніх до Путіна сил та його найближчих помічників. У червні 2000 року власник НТВ Володимир Гусинський провів три доби у в’язниці та був змушений поступитися своєю компанією. Фактично типовим для того часу «методом переговорів» його змусили підписати передачу компанії в інші руки, перш ніж дозволили вийти. У квітні 2001-го Гусинський утік до Ізраїлю, а його канал був прийнятий та поглинутий кремлівським пулом. За іронією долі сьогодні НТВ є, мабуть, найбруднішим з офіційних пропагандистських рупорів проти деяких дуже непоступливих конкурентів у сфері медіа. При цьому так звана «м’яка цензура» супроводжувалася більш звичними яви-щами на кшталт списків небажаних імен та заборонених тем. Влада ЗМІ була централізована таким самим чином, що й політична, і з тією самою метою — розкрадання країни без народних повстань.

Корупція доби Єльцина врізалася в колективну пам’ять Росії лише тому, що ми дізналися про неї з тогочасної преси. У 1990-х роках олігархи-конкуренти вели один проти одного справжні війни у своїх ЗМІ. Це не була чесна чи гідна боротьба, але більшість фактів випливала на поверхню, і тисячі чесних журналістів працювали над тим, щоб донести правду до російської громадськості. Під владою ж Путіна на поверхні з’являлися лише незчисленні хвалебні статті про нього та його адміністрацію.

Західна реакція на ці швидкі кроки до деспотії у вже звичній манері зводилася до прес-релізів із висловленням занепокоєння, тоді як щодо іншого усе йшло як завжди. Путіна вітали як повноправного члена Великої сімки, що мала б представляти великі промислові демократії. Для тих, хто виправдовує це запрошення розмірами та впливом Росії, зазначу: Китай не є членом цього клубу. Включення Росії від початку було нагородою за демократичні реформи й мало б бути анульоване одразу після згортання цих реформ Путіним. Багато про що говорить і той факт, що членство Росії не було скасоване, аж поки Путін не вторгся в Україну та не анексував Крим у березні 2014-го.

Сильні опортуністичні інстинкти Путіна підказали йому зробити, мабуть, найважливіший телефонний дзвінок його життя 11 вересня 2001 року. Він став першим іноземним лідером, який зателефонував президентові Джорджу Бушу-молодшому та запропонував повну підтримку одразу після терористичних атак. Зробивши це, він заслужив симпатію й довіру Буша та презумпцію невинуватості на сім довгих років. (Ситуацію довелося змінити, коли Росія вторглася в Грузію у 2008-му, але саме по собі це було відображенням того, наскільки Путін зріс у своїх амбіціях та впевненості за часів правління Буша.) Путіну вдалося навіть зобразити Росію союзником США, — зокрема в Афганістані, — паралельно активно працюючи проти інтересів США та Європи, де тільки можливо.

Здатність Буша-молодшого протистояти численним правопорушенням Путіна була ще більш обмежена його випадковим коментарем, що пролунав кількома місяцями раніше, коли ці два президенти вперше зустрілися в Словенії 16 червня 2001 року. Саме після цієї зустрічі Буш дав свою відому оцінку: «Я зазирнув цій людині у вічі. Я знайшов її дуже відкритою та вартою довіри, і ми дуже добре поспілкувалися. Я зміг відчути її душу». Після цього коментаря Буш уже не міг притягти Путіна до відповіді, не визнавши серйозного прорахунку у своїй характеристиці, а вміння визнавати помилки ніколи не було його сильною рисою. Заради справедливості слід зазначити, що після 11 вересня Буш та Сполучені Штати дістали новий набір пріоритетів. Але все одно дещо дивно, озираючись назад, що адміністрація з досвідченими ветеранами Холодної війни, як-от Чейні, Рамсфельд та експерт із Радянського Союзу / Росії Кондоліза Райс, повністю провалилася в справі хоч якого-небудь тиску на Путіна.