Гаррі Каспаров - Зима наближається

Ще задовго до падіння Берлінської стіни багатьом із нас по «неправильний» бік «залізної завіси» стало зрозуміло, що важливі зміни неминучі. Ми не мали жодної гадки, якої форми вони набудуть або з чого можуть початися, але це був цілком новий досвід для більшості радянських людей — серйозно та відкрито обговорювати все, що стосується політичної трансформації або нового напрямку для країни. І ми були невпевнені, чи то є реальні демократичні реформи, чи просто відволікання на кшталт «однопартійної демократії», аби допомогти Горбачову зібратися із силами проти старої радянської гвардії та виграти час для його провальної економіки. Люди на вулиці говорили про етнічне насильство, що вже супроводжувало рухи за незалежність у багатьох республіках. Ми гадали, чи не почнуть мільйони людей помирати з голоду, перш ніж економічні реформи нарешті відбудуться.

26 березня 1989 року в СРСР пройшли перші реальні вибори з часів його утворення в 1922-му. Новостворений З’їзд народних депутатів був покликаний надіти демократичну личину на Верховну Раду Радянського Союзу — орган, який усе ще зосереджував у своїх руках реальну владу. Але Комуністична партія здобула лише 85 відсотків місць (замість звичних 99,9 відсотка), і серед незалежних бунтівників з’явився Борис Єльцин, який із небаченим доти результатом переміг за округом у Москві кандидата від Горбачова.

За іронією долі лічені експерименти СРСР із демократії спочатку мали найбільший вплив за межами Радянського Союзу, а саме в Польщі. Видовище справжніх виборів у СРСР, хай навіть неоковирних та поверхових, дало полякам поштовх для їхнього власного, значно більш ґрунтовного експерименту. Замість того, щоб прийняти мрію Горбачова про соціалістичну реформу, Польща повністю скинула своїх комуністичних господарів, а решта країн Варшавського договору швидко наслідувала її приклад.

Нинішні деспоти багатьох колишніх радянських країн пережили це, зрозуміли небезпеку «шпарин у стіні», тобто дилеми свободи слова, і дуже тяжко попрацювали, щоб уникнути цього у своїх країнах. Путін та інші пострадянські диктатори розглядають те, що сталося з режимом Горбачова, як негативний приклад. Ось чому вони так жорстко реагують на політичну критику навіть у маленькому блозі або на одного-єдиного протестувальника з плакатом.

Сучасні диктатури вчилися на помилках своїх попередників. Вони знають, що якщо не зробити випускний клапан, утворюється вибухова енергія. Тому й створили простір для дивного різновиду контрольованої незгоди. Радіостанції та веб-сайту «Эхо Москвы» дозволяють транслювати й публікувати критичні матеріали про Путіна, тоді як менші та не такі поступливі майданчики для незгоди, як-от мій новинний сервіс «Kasparov.ru», з російського Інтернету виганяють. Я був головою «Эха» протягом 1991–1996 років, коли ця радіостанція була незалежною. Тепер вона, усе ще зберігаючи опозиційний характер, належить медіа-групі державного енергетичного гіганта «Газпром» і працює, знаючи, що в будь-який момент «Эхо» можуть закрити.

Аналогічно і з мітингами протесту: їх можна реєструвати та можна проводити, але їхні організатори та учасники однаково можуть зазнати переслідувань. Це все частина продуманої сучасної гри в псевдодемократію та псевдовибір, що також включає вибори із заздалегідь визначеними результатами та одностайність телевізійних каналів, де лише трохи відрізняється позиція щодо того, як чудово Путін дає всьому раду.

«Кольорові революції», пов’язані з продемократичними рухами в Грузії 2003-го (Революція троянд) та Україні 2004-го (Помаранчева), також викликають страх серед автократів, які вживають попереджувальних контрзаходів проти молодіжних рухів, неурядових організацій з іноземними зв’язками та, здавалося б, зовсім дрібних майданчиків для свободи слова на кшталт незалежних радіостанцій. Але саме радянський досвід по-справжньому налякав Путіна та решту й продовжує далі формувати їхній світогляд і поведінку. І лише мій власний досвід як радянського та російського громадянина дозволяє мені розуміти путінські кроки та мотиви.

Дуже важко описати життя в комуністичній державі тим, хто ніколи в такій не жив. Людський дух — гнучка річ, і він схильний підлаштовуватися під обставини, як тільки може, аби не втратити будь-яку надію. Існує також солідарність знедолених, яка пояснює, чому розповіді про багатий Захід мали таку руйнівну силу в СРСР. Адже значно важче зберігати стійкість перед бідами, коли ви бачите, що ваші сусіди живуть значно краще за вас. Це людська природа, основа споживчого капіталізму вільного ринку, а також причина того, чому комунізм був і залишається таким помилковим та чужорідним.