Гаррі Каспаров - Зима наближається

Цієї трагедії цілком можна було уникнути. У місті розквартировувалося одинадцять тисяч солдатів радянських внутрішніх військ, але вони не мали наказу втручатися. Минуло близько тижня після того, як у нападників закінчилися жертви, аж поки генерал Олександр Лєбєдь не ввів радянські війська й не було встановлено військовий стан. На той час майже всі з п’ятдесяти тисяч вірмен, які залишалися в Баку, уже втекли. Неможливо уявити, що напади могли бути так ефективно скеровані в місті такого розміру без усеосяжної внутрішньої інформації та координації.

Я вважаю, що Горбачов хотів, щоб спалахи насильства стали приводом для посилення прямого контролю над цими гарячими точками радянської імперії. Він дозволив подіям іти своїм ходом, а потім послав війська, щоб усіх придушити та силою наставити лояльних Москві лідерів. Цей погром призвів до моєї єдиної зустрічі з Горбачовим у Кремлі через кілька днів після входження армії Лебедя до Баку 20 січня. Я хотів поговорити про 120 людей, які були вбиті, та десятки тисяч, які були змушені покинути рідні домівки. Що він збирається робити з розгортанням збройної конфронтації між азербайджанцями та вірменами? Але Горбачов проігнорував цю лінію обговорення й лише питав у мене, хто має стати новим першим секретарем Комуністичної партії Азербайджану.

Я продовжував робити все, що міг, аби допомогти привернути увагу до подій у СРСР. Я оголосив, що, якщо виграю в 1990 році матч за звання чемпіона світу з шахів проти Карпова, то продам свій приз і витрачу гроші на створення фонду для вірменських біженців із Баку, що я й зробив. Вийшло приблизно десять мільйонів рублів, 300 тисяч доларів на той час. Ми з мамою переважно керували цим фондом із мого дому в Москві, де мені доводилось особисто контактувати з численними біженцями. Їхні болючі розповіді лише посилили мою антипатію до Горбачова.

До речі, напередодні матчу 1990 року, п’ятого поспіль проти Карпова, що проходив у Ліоні та Нью-Йорку, стався інцидент щодо того, який прапорець стоятиме на столі біля мого імені під час ігор — радянський серп і молот чи відроджений дореволюційний російський триколор. Визнаю, це може прозвучати надто тривіально. Але для мене, як і для радянської культури, одержимої символами, політикою та шахами, це було дуже важливо. До розпаду Радянського Союзу залишався ще понад рік, і організатори матчу в Нью-Йорку дуже не хотіли його політизувати або засмутити радянських чиновників. Зрештою, це не фільм «Роккі» з американським переможцем — грали двоє росіян. (Як американці, зокрема, воліли називати всіх радянських людей, як би неправильно це часто не було. Американський чемпіон світу Боббі Фішер якось заявив, що збирається «побити всіх росіян» на турнірі, коли насправді його супротивниками були естонець, латиш та вірменин!)

Я ж якраз хотів політизувати матч, тому наполіг на своїй вимозі й на певний час отримав своє. Після чотирьох ігор обидва прапорці були прибрані зі столу через протести радянської делегації. Тоді я почав надягати на решту ігор помітний значок із російським прапорцем. Як би я не любив шахи й скільки б вони для мене не зробили, я завжди знав, що в житті є більш важливі речі. На щастя, моя «нелояльність» до богині шахів Каїсси рідко коштувала мені за шаховою дошкою так багато, як це могло бути. Незважаючи на потрясіння від подій у Баку та відволікання на російську політику, які дуже почастішали під час підготовки до зустрічі з Карповим, мені вдалося вирвати чергову перемогу в матчі за звання чемпіона світу. І я зробив це, демонструючи біло-синьо-червоний прапор демократії та спротиву.

Навіть ті західні критики, які визнають, що Горбачов ніколи не прагнув кінця комунізму чи СРСР, усе ж вихваляють його за «те, що не послав танки», коли почала розвалюватися «залізна завіса» й радянські республіки побігли від Москви, як вода з гори. Проте я б відмовив Горбачову навіть у такій малій порції слави. По-перше, він таки використав військову силу в кількох місцевостях, особливо в Прибалтиці. Так, він міг наказати радянським військам згорнути вибори, заарештувати лідерів опозиції та відкрити вогонь по протестувальниках. Але чи послухалися б вони? Навіть якби деякі з них підкорилися наказам Москви та повбивали тисячі людей, це лише прискорило б власний жорстокий кінець Горбачова, а він точно не був самогубцем.

Для Горбачова також було б дуже нерозумно почати ризиковану військову операцію в Угорщині або Чехословаччині, коли він мав потурбуватися про стабільність у самому СРСР. Адже коли горить ваш дім, ви не відправите пожежників до сусідів. Окрім того, скрізь виникали проблеми з продуктами харчування, а також вибухали політичні рухи за незалежність. Горбачов не послав танки лише тому, що намагався силою втримати СРСР купи, адже усвідомлював, що було вже запізно, і розумів, що це може коштувати йому власної голови. І вже до середини 1991 року, коли все повністю почало розвалюватися, він дістав удар у відповідь. Це сталося після того, як радянські війська вбили десятки та поранили сотні людей поблизу телерадіоцентру у Вільнюсі в січні 1991-го, коли литовці відмовилися відступитися від їхньої декларації про незалежність (яку Литва прийняла в березні 1990-го першою з радянських республік). Єльцин, на той час уже президент Російської Федерації, негайно засудив насильство й закликав до виведення всіх радянських військ із Прибалтики. Іноземні лідери також засудили придушення спротиву, і Горбачов зрозумів, що може втратити симпатії Заходу та мільярди доларів допомоги, яких він потребував, щоб мати хоч якусь надію зберегти владу.