Я пригадую, як радянські ЗМІ висвітлювали ці приголомшливі події з типовими для періоду гласності проявами шизофренії. Теоретично преса на той час була вже вільною, але телебачення все ще залишалося під централізованим контролем Кремля. Наприклад, програми, де повстання в Прибалтиці обговорювали в недостатньо критичний спосіб, могли раптово зникнути з ефіру. Окрім того, саме у відповідь на ці політичні зміни на радянському телебаченні почала з’являтися більш агресивна форма пропаганди замість просто дозованих новин та легких розваг. На 1985 рік друковані ЗМІ пройшли довгий шлях із часів партійного рупора — газети «Правда» — і періодика вже мала достатньо сміливості для точного висвітлення падіння одного за одним комуністичних режимів у Європі. Зміна влади там відбувалася напрочуд мирно. Був лише один сумнозвісний виняток — страта огидного румунського диктатора Ніколае Чаушеску, який наказав своїм військам відкрити вогонь по антиурядових протестувальниках, унаслідок чого було вбито близько тисячі ста людей.
У будь-якій дискусії про «дух 1989 року» слід також згадати протести та масові вбивства на китайській площі Тяньаньмень, особливо після візиту Горбачова до Пекіна в травні в самий розпал протестів, за три тижні до того, як на придушення демонстрантів були кинуті танки. До речі, диктатори, схоже, значно краще вчаться на прикладах з історії, ніж демократи, «путіни» цього світу побачили лише, що Горбачов був надто слабким, аби втримати СРСР купи, а з Тяньаньмень винесли урок жорстокої сили.
Значно більше крові (на жаль, прогнозовано) невдовзі пролилося в Югославії, яка, хоч і була комуністичною, протягом десятків років далеко не в усьому підтримувала Радянський Союз. Після смерті в 1980 році пожиттєвого диктатора Йосипа Броза Тіто важка ляда, якою він накрив багато етнічних та територіальних суперечок у цій дуже неоднорідній балканській державі, почала тріщати. Федеральний контроль був уже дуже слабким, коли до Югославії докотився загальноєвропейський антикомуністичний рух, який призвів до перших у країні багатопартійних виборів. Але замість того, щоб усіх заспокоїти, ці вибори лише підкреслили непримиримі розбіжності в жахливому клубку республік та між їхніми етнічними й релігійними групами. Етнічна албанська більшість у Косовому мала претензії до сербів, а сепаратистські партії в Словенії та Хорватії обіцяли проголосити незалежність, тоді як сербський лідер Слободан Мілошевич працював над зміцненням федеральної системи, яку значною мірою контролював. То був рецепт катастрофи, що скоро стала першим випробуванням для системи глобальної безпеки після Холодної війни.
Маючи й без того достатньо проблем, що вже проросли з революцій 1989-го, НАТО та західні сили з легкістю проігнорували початкові фази війни в Югославії, сприймаючи їх як внутрішні проблеми країни. Адже Європа мала визначити, як дати раду 130 мільйонам зубожілих нових друзів та їхнім недосвідченим демократичним урядам. Адміністрація президента Буша була зосереджена на СРСР, а із серпня 1990-го до лютого 1991-го — на першій війні в Перській затоці та її наслідках. Створена заради вигнання іракського диктатора Саддама Хусейна з Кувейту коаліція на чолі із США була примітна тим, що стала першою, у якій дві супердержави виступили на одному боці з часів закінчення Другої світової війни [7] США та СРСР погодилися на створення держави Ізраїль у 1948 році й були першими країнами, які її визнали.
. Досі Радянський Союз був головною опорою Хусейна, тому спільна заява США та СРСР з осудом його вторгнення стала ще одним сигналом, що Холодна війна пішла на спад. (Хоча пізніше виявилося, що Горбачов підстрахувався, лишивши міністрові закордонних справ Едуарду Шеварднадзе просувати цю заяву самотужки.)
Урешті-решт свою роль відіграли моральна чистота та впертість Рональда Рейгана. 1976 року він програв праймеріз однопартійцеві-республіканцю Джеральдові Форду, але досяг успіху в запровадженні до партійної платформи принципу «моральності в зовнішній політиці». Не буде перебільшенням сказати, що це скромне досягнення змінило світ, як і мою долю. Як і вимагав Рейган, Стіна була повалена й «імперія зла» розпалася. Менші ж проблеми лишилися меншим людям.
Хоч я й не є прихильником Буша-старшого через його надмірну лояльність до Горбачова й свого часу критикував його за безпорадність, адміністрація цього американського президента провела чималу роботу з розчищення завалів одразу після руйнування Країни Рад. Він мав досвідчену та компетентну команду із зовнішньої політики, і відсутність у неї бачення та сміливості до та під час розпаду СРСР не стала на заваді, коли почалося врегулювання наслідків. Тому скоро сам Буш, Джеймс Бейкер, Брент Сковкрофт, Дік Чейні та решта його команди, хоч і зі скрипом, почали роботу з «шибайголовою» Єльциним із практичних питань ядерної безпеки та економічних реформ.
Читать дальше