Гаррі Каспаров - Зима наближається

Я б іще посперечався з тим, як проводили ці економічні реформи та надавали пакети допомоги, хоч за будь-яких обставин це було надзвичайно важким завданням. Історія того, як диктатури лівого спрямування переходили до демократії з ринковою економікою, є коротенькою добіркою сценаріїв для фільмів жахів. Адже комунізм схожий на автоімунне захворювання: сам по собі він не вбиває, але послаблює систему настільки, що жертва залишається безпомічною та нездатною боротися з будь-чим. Він підриває людський дух на особистому рівні, перекручуючи цінності успішного вільного суспільства.

Не є збігом, що автократії правого спрямування набули значно кращого досвіду, відмовившись від політичних репресій та досягнувши демократичного й економічного успіху. Режими в Чилі, Португалії, Іспанії, Південній Кореї, Тайваню були радше владою заради влади без більш глибокої ідеології. Коли вони впали й у більшості випадків там відбулися вибори, то виявилося, що в цих країнах все ще достатньо поваги до загальнолюдських цінностей свободи особистості. Їхні корені були достатньо здоровими для розквіту. Зазвичай же комуністична ідеологія вражає і гілки, і корені, а ще отруює сам ґрунт. Багато країн Східної Європи досі не може її позбутися, незважаючи на стабілізаційний вплив та масштабну фінансову підтримку, яку надає їм Європейський Союз протягом десятиліть. Для деяких країн виполоти бур’ян комунізму все ж було психологічно легше через те, що той розглядався як побічний продукт ненависної радянської окупації, і вони з радістю його позбулися.

Звичайно, це навряд чи виправдовує диктатуру будь-якого типу. Я вірю відомій фразі Черчилля: «Демократія є найгіршою формою правління, якщо не зважати на всі інші, які зазнавали перевірки». Але це лише частково пояснює, чому колишні республіки СРСР так сильно опиралися та чому режими Куби й Північної Кореї виявилися такими стійкими. Річ у різниці між скаргами людей на несвободу та переконанням, що на свободу вони не заслуговують.

1992 рік побачив початок поміркованих дебатів щодо того, як має виглядати новий світовий порядок. Адже більше не існувало розколу між двома супердержавами. Може, це буде однополярний світ, де Сполучені Штати з більшістю Європи на буксирі визначатимуть хід подій і диктуватимуть свою волю? Чи, може, це буде багатополярний або й зовсім неполярний світ без жодного центру морального тяжіння? Маючи величезну армію, надпотужну економіку та відсутність будь-якої політичної опозиції, США фактично були світовим гегемоном, хотіли вони того чи ні. Справжнім питанням було те, як вони збираються скористатися цим впливом.

2015 року, після двох виснажливих та невдалих воєн, принизливої фінансової кризи, швидкого підйому Китаю та очевидної безпорадності Америки в різних гарячих точках світу легко забути, як сильно Сполучені Штати домінували в 1990-ті. 1992 року економіку США оцінювали в 6,5 трильйона доларів. Вона майже вдвічі перевершувала японську, утричі німецьку та в цілих тринадцять разів китайську. Росія ж ледве входила до першої двадцятки країн, де й перебувала, аж поки ціна на нафту не злетіла настільки, що проштовхала її до першої десятки. Баланс у військових витратах та можливостях іще більше схилився в 1990-х на користь США та НАТО, коли виявилося, що легендарна радянська військова машина настільки ж застаріла та слабка, як і решта економіки країни. Порівняно невеликий військовий бюджет Китаю аж до 2000-х можна було до уваги не брати.

Ще важливіше, що перемога в Холодній війні дала Сполученим Штатам і решті вільного світу ідеологічну перевагу. Демократія й капіталізм тріумфували, тоталітаризм і соціалізм програли. І знову сьогодні все це здається очевидним та невідворотним, але протягом багатьох десятиліть ідеологія комунізму була серйозним викликом ледь не в кожній країні світу. З розпадом СРСР суперечка була закінчена. Навіть двадцять п’ять років по тому до соціалістичної риторики вдаються переважно автократи-популісти, котрі прагнуть перерозподіляти багатства країни між своїми наближеними та мають залежну від природних ресурсів застійну економіку.

Команда Буша-старшого вже почала позбуватися риторики безпардонної американської винятковості та морального лідерства часів Рейгана. Багатство й сила Америки ненадовго проявилися в першій війні в Перській затоці, хоча навіть там Бушу довелося добряче попрацювати, щоб подати зупинення агресії Саддама Хусейна як прагматичний крок широкої коаліції. Проте Буш справді сміливо й чітко наголосив на важливості американського лідерства. Згодом він указував на потребу «нового внутрішнього консенсусу щодо ролі Америки у світі», щоб уникнути ізоляціонізму та протекціонізму, зауважуючи: «Нинішня міжнародна арена, попри свій неспокій, нагадує чистий аркуш, що рідко трапляється в історії, і участь Америки ніколи не була такою важливою. Якщо Сполучені Штати не є лідером, то й лідерства там не буде. Це наш головний урок, який треба засвоїти з цього найкривавішого в історії століття. Якщо ми не зможемо бути гідними нашої відповідальності, якщо уникатимемо ролі, яку лише ми можемо взяти на себе, якщо байдуже відступимо від нашого обов’язку перед світом, одного дня ми знову заплатимо найвищу ціну за наші неуважність та короткозорість». [8] Bush, Scowcroft, A World Transformed. Kindle edition, locations 11416–20.