Гаррі Каспаров - Зима наближається

Знову браво! Поставити «Україна» замість «Косово» та «Путін» замість «Мілошевич», і президент Обама міг би повторити це майже дослівно на мою велику втіху. І знову це потужне ствердження важливості морального лідерства, а також застосування сил США та НАТО для захисту невинних життів прозвучало б непробачно пізно. Потужний заключний параграф книги Буша-старшого, яку я цитував раніше, про ухилення Америки від виконання її обов’язків та індиферентний відступ, безумовно, став сигналом для Клінтона, який на час її видання перебував посередині свого другого президентського терміну. І, нарешті, після вагань щодо Боснії та недооцінки геноциду понад 800 тисяч людей у Руанді 1994 року в передостанній рік свого восьмирічного правління Клінтон був готовий застосувати непереборну міць Америки для правильних справ без затримки.

Через сімдесят дев’ять днів після початку кампанії з бомбардування літаками НАТО сербські війська були виведені з Косова й близько мільйона людей дістали можливість повернутися до своїх домівок. Згадайте про Косово, коли почуєте від когось популярний аргумент, що надання Україні зброї може лише «загострити конфлікт» або «призвести до Третьої світової війни». Звісно, сценарії та опоненти різні — Росія не Сербія, а Путін — не Мілошевич. Але урок у тому, що з упевненого застосування сили може вийти багато доброго як у конкретний момент, так і з відстроченим ефектом і що зволікання та порожні балачки мають реальні наслідки, підживлюючи майбутню агресію.

Сезонні цикли історії формують і формуються політикою та планами людей. Жорсткі стратегії ізоляції й стримування часів Холодної війни поступилися політиці взаємодії та надмірної безтурботності. Зміна орієнтирів допустила безперешкодне зростання загроз та організацію геноцидів на багатьох континентах, тоді як величезна міць вільного світу не справдила сподівань. Одна з цих безперешкодних загроз досягла своєї руйнівної мети 11 вересня, хитнувши маятник назад до інтервенції та невідворотно гострої реакції. Дві виснажливі війни, що стали її наслідком, допомогли привести до влади президента США з мандатом не на що інше, як на зміну орієнтирів і політику взаємодії. Обама просто максимально використав свій мандат, як робили майже всі його попередники. Що ж до Європи, то вона спочивала на лаврах так довго, що їй просто важко піднятися, стикаючись із ксенофобією й терором усередині та агресивною Росією ззовні. І ще раз: часи змінюються, і новим загрозам уже дозволили розквітнути й вийти за їхні кордони.

Більшість європейських країн населені переважно етнічними групами, які жили там століттями. Незважаючи на десятки років імміграції, що збільшилася з розширенням Євросоюзу та послабленням кордонів, у Франції все ще живе повно французів, а в Німеччині — німців. Кордони багатьох країн Центральної та Східної Європи неодноразово силою переносили протягом усього XX століття. Звісно, більшість народів щасливо живе сьогодні в мирі [12] Читати сторінку Вікіпедії «Спірні території в Європі» завжди дуже захопливо й пізнавально. . Проте навіть попри те, що в 1990-х багатьом із них дозволили нарешті йти своїм шляхом до незалежності, усе ще лишається кілька давніх суперечок або спірних територій.

Суперечки переважно виникають через угоди, що сварять між собою дружніх сусідів, або через внутрішні рухи за незалежність усередині стабільної демократичної держави, де етнічні претензії обговорюються в пресі чи виносяться на голосування без проявів насильства. Наприклад, багато каталонців в Іспанії й багато шотландців у Великій Британії можуть не погоджуватися з наявним територіальним устроєм своїх країн, як і багато квебекців у Канаді.

У Сполучених Штатах ситуація зовсім інша. Це міжконтинентальна країна, побудована «з нуля» мільйонами іммігрантів з усіх частин світу на кістках її корінного населення. (Подібну історію має Аргентина.) Я виявив, що жорстоке поводження з корінним населенням Америки не є сьогодні популярною темою для обговорення в Сполучених Штатах, і не важко зрозуміти чому. Як і рабство, вона непокоїть та бентежить багатьох американців, саме тому була популярною темою для інструктажу в СРСР. Для комуністичної ідеології було дуже важливо показати, що ми стали першими в усьому, зокрема й морально (та інтелектуально, тому й шахи так сильно просували на щастя для мене).

Радянська пропаганда була також експертом із «якщодотизму» — терміна, вигаданого для опису того, як радянські лідери мали б відповідати на критику радянських звірств, примусових депортацій та ГУЛАГу. «Як щодо поводження американців із корінними американцями та рабами?» — або щось подібне. Здебільшого це був дешевий жалюгідний риторичний трюк, спрямований на «переведення стрілок» та зміну теми. Оскільки Путін відродив так багато радянських методів та традицій, «якщодотизм» сьогодні знову популярний завдяки російським загонам тренованих інтернет-тролів. Майже жоден мій критичний твіт про Росію не обходиться без кількох негайних відповідей, у яких ідеться, що Сполучені Штати (чи Ізраїль) робили щось подібне або й гірше чи щось зовсім непов’язане, але також цілком погане. Ця техніка є завжди популярною в лідерів і прибічників автократії, бо вони не готові відповідати за свої власні злочини. Наприклад, арабські держави часто говорять так, наче поводження Ізраїлю з палестинцями якось виправдовує їхні власні репресивні режими.