Гаррі Каспаров - Зима наближається

Радянські чиновники мали багато вагомих причин для прагнення змінити тему. Фактично десятки мільйонів причин, що стало зрозуміло, як тільки СРСР почав розвалюватися. Твори Олександра Солженіцина вже задокументували жахіття, що коїлися в СРСР за Леніна й Сталіна. У СРСР ці твори були заборонені, а їхній автор жив в екзилі не лише тому, що вони суперечили словам радянського керівництва, а через його висновки. Він виклав сильні аргументи, що вся радянська система могла функціонувати лише за рахунок примусу та загрози ув’язнення, а також безкоштовної праці, яку забезпечували виправні табори. Але, як виявилося, заради умиротворення своєї строкатої імперії дехто був здатен відродити й розвинути сталінські методи, і це могло знову загрожувати Росії та світу.

Сполучені Штати називають «плавильним тиглем» або «салатною мискою». Ці вислови описують, як різноманітні хвилі іммігрантів перемішалися разом, створивши гордовитих американців. За кумедною традицією, яка пішла, мабуть, ще з першого корабля, що досяг скелі в місті Плімут після «Мейфлавера», кожне покоління полюбляє скаржитися, що остання група іммігрантів є значно гіршою, ніж була їхня власна, що вони не працюватимуть чи не асимілюватимуться або так чи так не дотягують до них. І все ж, попри те, що Америка є країною, посталою на завоюванні, та попри всі суперечки, вона продовжує замішувати свій народ, наче тісто, перетворюючи інгредієнти нової імміграції на яблучний пиріг. Я щиро захоплююся цією рисою, адже сам приїхав лише нещодавно й тепер маю зелену карту, незважаючи на доволі сумнівний досвід роботи на кшталт «тринадцятий чемпіон світу з шахів» та «продемократичний активіст».

Радянський Союз був зовсім іншим утворенням, і кулінарні метафори тут не працюють. Я б сказав, що СРСР був чудовиськом Франкенштейна з розрізненими частинами тіла, з якогось дива пришитими до російської голови. Замість асимілювання до спільної ідентичності більшість цих зовсім різних республік були втиснуті в межі спільної радянської комуністичної культури (якщо це слово взагалі можна вжити) неприкритою силою тоталітарної бюрократії та ЗМІ. Усе, що більшовики говорили про очевидну перевагу марксизму-ленінізму, державний терор і військову силу, ставало основним інструментом для побудови та збереження радянської імперії.

Цілковиту нездатність СРСР відійти за сімдесят довгих років від спадку вторгнень і репресій чітко продемонструвало завзяття, з яким за першої ж можливості різні республіки почали від’єднуватися від гнилої голови Кремля. Навіть Україна, прабатьківщина перших східних слов’ян, проторуська національна держава, що мала так багато спільного з Росією, швидко попрямувала до виходу, повністю руйнуючи сподівання Горбачова на новий союз.

У багатьох випадках спрацьовував також фактор прагнення влади. Регіональні бюрократи й партійні боси мріяли стати самодержцями та усвідомлювали, що матимуть більше влади й більше можливостей напихати свої кишені в незалежних державах, навіть якщо їхні економіки та режими залишалися великою мірою залежними від Москви. Тому навіть середньо-азійські республіки, що попередньо погоджувалися на новий проект СРСР Горбачова, зрештою його покинули.

П’ятнадцять колишніх радянських республік, швидко визнані ООН незалежними державами, були найменшою з російських проблем. Ще п’ять країн, які проголосили свою незалежність приблизно тоді ж, коли й ці п’ятнадцять, так і не змогли її здобути. Більшість із них відома на Заході лише через той факт, що вони лишаються спірними регіонами, де час від часу вибухає насильство. Абхазія та Південна Осетія в складі СРСР були напівавтономними регіонами Грузії, і обидві заявили про свою державність, коли Союз почав розвалюватися. Після постійних конфліктів ці національні утворення залишилися частинами Грузії, і пізніше Путін це використав, щоб спровокувати війну з цією країною у 2008 році. Обидві тепер є, по суті, окупованими російськими територіями, хоча все ще визнаються ООН як частини Грузії.

Придністров’я та Гагаузія мали дещо подібний досвід у складі СРСР та заново незалежної Молдови. (Сподіваюся, їхні жителі та експерти пробачать мої спрощення з практичної точки зору.) Путінська Росія так само влізла на ці автономні території, як завжди й скрізь, де утворювався вакуум влади. 1991 року незалежною державою проголосив себе також Нагірний Карабах — спірна протягом тривалого часу територія між Азербайджаном та Вірменією. Нині він має офіційний статус азербайджанської території, але де-факто є незалежним і, по суті, функціонує як частина Вірменії.