Гаррі Каспаров - Зима наближається

У своїй книзі Клінтон розповідає, що коли він уперше зустрівся з Єльциним у Кремлі під час візиту, вони «вдарили по руках», що Єльцин публічно оголосить, що Росія не передаватиме Ірану жодних ядерних технологій, які можна було б використати з військовою метою. Як і домовлялися, той зробив це на прес-конференції, але офіційно Єльцин не забороняв передачі технологій подвійного призначення аж до серпня 1996-го, більш ніж за рік.

Багато членів Конгресу були обурені та висунули додаткові умови щодо обмеження допомоги Росії, якщо вона продовжуватиме підтримувати іранську ядерну програму та воювати з цивільним населенням. Але адміністрації Клінтона вдалося включити до законопроекту про допомогу Росії спеціальне положення, яке мало «дозволити президентові відхиляти це обмеження, якщо він вважає, що це в інтересах національної безпеки США». Адміністрація стверджувала, що було неприпустимим обумовлювати допомогу Росії конкретною бажаною поведінкою щодо Ірану або Чечні, оскільки «ця програма допомоги була покликана сприяти реформістським елементам у Росії та, як наслідок, полегшити трансформацію, що мала б гарантувати більш тісне співробітництво в майбутньому» [16] Tarnoff, U.S. Assistance to the Former Soviet Union 1991–2001: A History of Administration and Congressional Action. Звіт для Конгресу, оновлений 15 січня 2002 р. .

Фактично цей параграф виправдовує все, прибираючи із зовнішньої політики елемент моралі. Заради примарної надії на «більш тісне співробітництво в майбутньому» адміністрація Клінтона була готова відкласти іранську ядерну програму та масові вбивства в Чечні подалі. І проблема була не в грошах: кілька мільярдів доларів не роблять і не руйнують жодної країни, хоча Єльцин, безумовно, потребував усієї допомоги, яку він міг одержати, адже наближалися президентські вибори 1996 року. (Я сам тоді підтримав його кандидатуру.) Замість того, щоб прив’язати допомогу й зовнішню політику до аморального винищення цивільного населення в Чечні, Клінтон висловив занепокоєння, зробив кілька непевних припущень, що це може спонукати інші країни вступати до НАТО (як згодом і сталося) та назвав це внутрішньою справою Росії.

Клінтон та Європа втратили шанс провести для Росії межі прийнятної поведінки майже скрізь, окрім Прибалтики. У Середній Азії та різних зонах конфлікту на Кавказі Захід мовчки підтримував російський вплив. Як повідомила в жовтні 1994 року газета «Нью-Йорк Таймз», за два місяці до вступу російських військ у Чечню Захід відмовився надати цій новоствореній державі своїх миротворців, дозволивши російським військам увійти, щоб розв’язати спровоковані ними ж конфлікти [17] Steven Erlanger, “Five Years Later: Eastern Europe, Post-Communism — A Special Report; East Europe Watches the Bear, Warily”, New York Times, 21 жовтня 1994 p. .

Свого часу Рейган та його моральна зовнішня політика вказали правильний шлях, але тепер цей шлях повністю відкинули. Він не базувався на тому, що можна зробити в односторонньому порядку. Наприклад, ніхто не міг навіть уявити, що Сполучені Штати або НАТО можуть прямо допомогти чеченським сепаратистам. Важливим елементом було показати чітко та послідовно, що мають значення і права людини, і людські життя. Клінтон натомість так сильно сподівався на «більш тісне співробітництво», що просто не міг заявити, що винищення цивільного населення й допомога державі-спонсору терористів, які створюють ядерну програму, неприйнятні.

Це свідчення аморальної пасивності також забиває додаткові цвяхи в труну міфу про російське приниження. Клінтон постійно поводився з Єльциним якнайкраще, надавав Росії інформацію щодо Ірану, почав масову демілітаризацію Європи й навіть допоміг роззброїти інші колишні радянські держави, створивши враження гарантій із боку Росії. 1994-й став роком, коли лідери Росії, України, США та Великої Британії сіли поруч за довгим столом в Угорщині для підписання того, чому судилося стати відомим як Будапештський меморандум про гарантії безпеки.

Цей короткий документ мало схожий на докладний договір чи навіть гарантію безпеки, але його наміри та завдання були зрозумілими. Під сильним тиском із боку Росії та Сполучених Штатів Україна відмовлялася від третього за обсягом ядерного арсеналу у світі. Взамін український президент Леонід Кучма хотів отримати від Клінтона, Єльцина та Джона Мейджора публічне зобов’язання, що вони «поважатимуть незалежність, суверенітет та наявні кордони України» й «утримуватимуться від загрози або використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України» [18] Будапештський меморандум про гарантії безпеки, 1994 р., cfr.org . .