Гаррі Каспаров - Зима наближається

Ми трохи протверезіли до часу оголошення дострокових парламентських виборів у 1993 році, після конституційної кризи, що ледь не знесла уряд. У вересні Єльцин спробував розпустити Верховну Раду, на що, згідно з Конституцією, він не мав повноважень. У відповідь парламент оголосив імпічмент Єльцину, який, зрозуміло, відмовився визнати цей акт непокори. Після тижнів акцій протесту з обох боків та вуличного насильства Єльцин задіяв спецназ, і будівля парламенту була заблокована. Ніхто точно не знав, що може статися. На вулицях тоді відбулися серйозні сутички, унаслідок яких близько двохсот осіб загинуло, а ще кількасот було поранено.

Разом із рештою світу я здалеку спостерігав усю цю колотнечу по «Сі-еН-еН». 7 вересня 1993 року якраз розпочався захист мого титулу чемпіона світу проти Найджела Шорта в Лондоні, що, як і заведено було тоді, тривав шість тижнів. Як і в 1990-му, мені було важко зосередитися на шахах, коли моя країна знову стояла на порозі революції. На щастя, я швидко відірвався в тому матчі та міг грати з меншим психологічним напруженням. Я навіть почувався достатньо комфортно, щоб дати кілька інтерв’ю щодо ситуації в Москві, у яких сказав, що Єльцин бореться за вільне майбутнє Росії.

Після довгих днів насильства та емоційних переговорів усіх сторін вирішальним чинником стала вірність Єльцину російської армії. То було просто неймовірне видовище, коли 4 жовтня Білий Дім (як ми називаємо будівлю російського парламенту) почали обстрілювати з танків, і його верхні поверхи охопило полум’я. Спецназ узяв будівлю штурмом та придушив протести на вулицях. Повернувши собі контроль, Єльцин не гаяв часу й проштовхнув конституційну реформу, що зменшила повноваження парламенту та створила дуже сильну президентську вертикаль, яка переслідує нас і сьогодні. Звісно, користі від тодішнього парламенту було небагато, але в країні з таким крихким громадянським суспільством важливо мати якомога ширший розподіл влади.

1996 року Єльцин користувався низьким рівнем підтримки народу, але міг розраховувати на багатьох олігархів, які завдячували йому своїми багатствами, а також на фінансову підтримку Заходу. Незважаючи на все ще недосяжний для більшості партій ліміт витрат виборчої кампанії в 3 мільйони доларів, згідно з проведеним пізніше розслідуванням, на кампанію Єльцина пішло десь від одного до двох мільярдів доларів. Ще важливіше відзначити величезну позику від Міжнародного валютного фонду в лютому. 10,2 мільярда доларів дозволили уряду Єльцина виплатити давно заборговані зарплати й пенсії.

Якби це було все, — сумнівне фінансування та пригодовані політики, — навряд чи завдало шкоди тривалістю в увесь термін перебування Єльцина при владі. Але був іще вплив ЗМІ та неприкрите шахрайство на виборах — зброя, яку дуже важко заховати знову після використання. Цього вистачило, щоб забезпечити невеличкий відрив Єльцина від Зюганова в першому турі — 35 відсотків проти 32. Між двома турами — 16 червня та 3 липня — у Єльцина стався серйозний серцевий напад — потенційно небезпечна ситуація, яку успішно приховали від публіки завдяки співучасті уряду та мас-медіа. У підсумку Єльцин виграв перегони, набравши 54 проти 40 відсотків зі ще більшими доказами масових порушень, які стали відомі пізніше.

Навіть знаючи тоді про все, що відбувалося, навряд чи я міг прагнути іншого, ніж повернення в президентське крісло Єльцина. Адже в 1996 році Геннадій Зюганов іще не був «опереточним комунякою», яким він є сьогодні для Путіна. Він був комуністичним реваншистом, який із кожним своїм кроком виступав проти ліберальних реформ і міг бути небезпечним, здобувши президентську владу. Існувала реальна можливість того, що вибори, які привели б його до влади, стали б для нас останніми виборами на тривалий час. Проте урок 1996 року полягає в тому, що інституції мають значити більше, ніж людина. Кампанія Єльцина підірвала ледь не всі підвалини демократичного суспільства, яке вже не змогло відновитися. Його ж наступник швидко опанував репресивні та корупційні інструменти цієї кампанії й прилаштував їх до щоденного вжитку. Путін не був комуністом, але він був радянським реваншистом в усіх відношеннях.

Гадаю, я маю й до себе застосовувати ті стандарти, під які регулярно підганяю лідерів вільного світу, коли доцільність і особисту близькість так часто ставлять вище від виховних заходів. Страх перед невідомим, страх втратити надійного союзника часто доводить демократичних лідерів до крайнього ступеня лицемірства. А це приводить їх до підтримки «дружнього» диктатора проти його народу, як нещодавно показала доволі прохолодна зустріч руху Арабська весна, улаштована в адміністрації Обами та в більшості країн Європи. Я вже давно виступаю проти цього з огляду на те, як вітали Путіна на зустрічі Великої сімки, попри його утиски громадянських свобод, але це аж ніяк не суто російська проблема.