Гаррі Каспаров - Зима наближається

До квітня лідери країн НАТО обговорювали введення наземних сил, які мали багато що змінити. Росія відкрито захищала сербську сторону конфлікту, тому початок наземної операції військ НАТО, особливо американських, як частина наступу міг викликати в Росії нездорову реакцію. Російська зброя та інша допомога також знаходили свій шлях до Сербії. Пізніше у звітах було виявлено, що головною причиною, чому Мілошевич протримався так довго, було сподівання, що Єльцин введе війська на його підтримку.

Помилкові розрахунки Мілошевича ґрунтувалися на переконанні, що конфлікт із Заходом зміцнить його позицію в Сербії та що доведені до розпачу біженці дестабілізують сусідні республіки, зокрема Албанію, Македонію, Чорногорію, а може, навіть Боснію і Герцеговину. Балкани знову опиняться у вогні, і західна громадська думка не дозволить НАТО послати наземні сили. Тоді головну роль у розв’язанні хаосу відіграватиме сербська армія, яка й забере собі всі лаври та військові трофеї.

Події, на щастя, розвивалися не так, як він сподівався. Престиж вільного світу врятували об’єднані дії основних демократичних сил. Приголомшлива повітряна кампанія та ефективна організація таборів біженців подали чверті світу зрозумілий сигнал, що Захід здатен підкріпити свої моральні заяви передовою логістикою, якої тоталітарні режими просто не мали.

Косово також продемонструвало, що ООН у її тодішній формі була непридатною, коли йшлося про розв’язання подібних криз. Не треба Нострадамуса, щоб передбачити долю косоварів, якби вирішувати проблему з Мілошевичем залишили ООН, де Росія та Китай мають право вето.

Це повертає мене до ролі Росії в подіях на Балканах. У західних столицях здавалося необхідним віддати належне Борисові Єльцину та його послові для спеціальних доручень Вікторові Чорномирдіну за переконання Мілошевича прийняти умови, продиктовані НАТО. (Те, що Велика сімка так швидко стала Великою вісімкою, дещо прояснює, якого роду плату це мало.)

На мій погляд, ця публічна оцінка містила серйозні вади. Якби кількома місяцями раніше Мілошевич підписав мирну угоду в замку Рамбуйє, він міг би запобігти появі понад мільйона біженців, загибелі тисяч невинних цивільних та руйнуванню Сербії. Натомість президент Мілошевич відмовився підписувати цю угоду за відкритої підтримки Росії, що категорично протестувала проти присутності в Косовому міжнародного миротворчого контингенту.

Пізніше, після того, як сербські війська вже були розбиті повітряними силами НАТО, Росія змінила свій погляд на введення іноземних сил до Косова й вирішила відігравати роль «неупередженого» посередника. Уявіть, що хтось заскакує до потяга лише за кілька секунд до відправлення, а потім сперечається з кондуктором щодо ціни на квиток.

Якщо припустити, що Росія справді мала серйозний вплив на рішення Белграда, тоді уряд Єльцина має нести й частку відповідальності за впертість Мілошевича в провадженні його кривавої політики етнічних чисток. Якщо ж вплив Росії перебільшений, то на чому тоді базувалася надто стурбована човникова дипломатія заступника державного секретаря США Строуба Телботта?

Європейські та американські лідери ще раз довели своє прагнення заспокоїти еґо та тривогу «великої сили» Росії, і заради чого? То була класична форма заохочення нападника, навіть якщо за часів Єльцина це вважалося не таким уже й великим злочином. Росія все заперечувала та діяла саморуйнівним чином, що також мало негативний вплив за кордоном, показуючи поганий приклад іншим країнам. Якби західні сили проявили твердість щодо справжнього статусу Росії та використали це як важіль впливу для заохочення прозорості й реформ, сьогодні ми всі могли б жити значно краще.

Натомість зі своїм сербським союзником у руїнах та Єльциним, який показав себе масовим убивцею, російська адміністрація та російські медіа відчайдушно намагалися знайти якийсь аспект, що врятував би їхню гідність. Тоді як росіяни на Далекому Сході та північних територіях країни тієї зими були глибоко занепокоєні тим, що їм може не вистачити їжі й пального, російський уряд активно працював над спорядженням десяти тисяч миротворців для Косова.

У своїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал», написаній після подій у Косовому, я присвятив кілька слів схваленню західних лідерів за їхні рішучі дії. Закінчив же нагадуванням, що якщо вони не об’єднають свої сили заради створення більш стабільного світового порядку, Косово може стати не останнім місцем, де знадобиться така інтервенція. Адже Організація Об’єднаних Націй була створена в 1945 році саме для цементування політичного ладу, сформованого після перемоги союзників. Але дуже швидко вона стала органом компромісів, у якому супердержави могли легко ветувати будь-яку резолюцію, що суперечила інтересам їхніх підопічних. З розпадом Радянського Союзу ця система вже більше не слугувала меті міжнародного миру та стабільності.