Відставка Сергія Степашина навряд чи мала велике значення. Як і його попередники, уряд Степашина не зміг вирішити структурні проблеми, що не давали поновити зростання економіки та інвестиції на користь усієї країни. Єдиною справжньою його заявою про досягнення було запобігання подальшому падінню ціни рубля.
Вісім років так званих реформ зробили фантастично багатою невеличку групу еліт, тоді як величезний та потенційно вибуховий сегмент російського населення залишився зубожілим. Комунізм у Радянському Союзі зазнав краху, коли переважна більшість його громадян усвідомила, якою жахливою була ця система для їхнього добробуту. І у випадку продовження злиднів існувала реальна небезпека нового усвідомлення.
Вимога змін, що вивела мільйони радянських людей на вулиці в 1989–1991 роках, поставала на переконанні, що на Заході є більш приваблива альтернатива. Західна допомога Росії також уважалася багатьма моїми співвітчизниками імперативом. Проте ця допомога не забезпечила великого стрибка до сучасних стандартів, на який так сподівалися росіяни. Основні звинувачення, безумовно, лягли на плечі російських лідерів: і так званих реформаторів, і тих, хто відкрито орієнтувався на створення нової російської еліти з майже такою самою владою та привілеями, якими насолоджувалися її радянські попередники.
Проте Захід не зміг зрозуміти, що пересічний росіянин швидше покаже пальцем на іноземні фінансові інституції та уряди, звинувачуючи їх у тому, що багато росіян сприймали закорумповану й недієву капіталістичну систему. При цьому те, що справа була зовсім не в капіталістичній системі, до людей не доходило. Ця образа ускладнювалася тим, що Єльцин (а пізніше Путін) та інші високопосадовці постійно використовували антизахідну риторику, щоб відвести будь-яке звинувачення від самих себе. Усе це сприяло антиреформаторським настроям, що робили впровадження справжньої ринкової економічної системи ще складнішим.
Реформатори та західні держави, залучені до цих реформ, зробили велику помилку, відповідаючи на критику. Замість того, щоб відкрити Єльцину й російському суспільству правду про корупцію та реальні причини зупинки прогресу, вони намагалися вдавати, що все буде чудово. Замість прозорості та дієвих ліків, яких потребувала Росія, нас годували плацебо й казали, що ми скоро одужаємо. То була доволі знайома нам форма лікування ще з часів СРСР. І знову на перший план виходить різниця між прямотою адміністрації Рейгана та нерішучістю його наступників. Насправді не було жодної потреби йти на компроміс щодо своїх принципів заради того, щоб «мати справу» з російським режимом.
Замість розробки детального плану дій та взаємодії з російським народом, як це було під час Холодної війни, Захід лише мав справу з нашим усе більш корумпованим керівництвом, навіть ще довго після того, як стало зрозуміло, що воно не представляє народ. 1990-ті роки були вікном можливостей, коли росіяни могли отримати доступ до широкого спектра нецензурованих ЗМІ. Ми мали б слухати різні думки й брати участь у дебатах. Натомість антизахідна риторика та потоки брехні Єльцина й Путіна про те, чому реформи не працюють, не викликали в нас жодних заперечень.
Західні уряди мали б прояснити, що їхні платники податків більше не гарантуватимуть підтримку кредитів та інвестицій у Росію з боку комерційних інституцій. Гучний та чіткий сигнал із Заходу мав би полягати в тому, що Вашингтон припинив би вказувати російським можновладцям, як вони мають витрачати державні кошти. І тоді, щоб російські еліти не робили з державними коштами, — крали їх, переказували на рахунки в іноземних банках, — наприкінці вечірки їм довелося б нести відповідальність перед власним розчарованим народом. Натомість кожну «мотузку», яку Міжнародний валютний фонд, Сполучені Штати та Європейський Союз прив’язували до їхньої фінансової допомоги, російські посадовці використовували як виправдання, щоб звинуватити в усьому Захід. Публічне ж обрізання цих мотузок зміцнило б пошкоджені лінії комунікації між пересічними росіянами та вільним світом.
Були й вужчі, проте не менш важливі способи, якими Захід міг би доносити свої інтереси до російського народу. Мені доводилося мати з цим справу частіше, ніж більшості людей, тож я ставлюся до цього спокійно. Але будь-якого росіянина, який терпів погане поводження в західних посольствах під час одержання візи або незручність під час митного контролю в західних аеропортах, можна було пробачити, коли він купувався на поширювані комуністами й націоналістами розповіді про всесвітню антиросійську змову.
Читать дальше