Гаррі Каспаров - Зима наближається

Штучно створені компроміси ООН були вже зайвими, а часто й небезпечними. Справді, чітке дотримання резолюцій ООН президентом Бушем у 1991 році вберегло врешті Саддама Хусейна та подовжило кризу в Перській затоці на невизначений час. Залучивши Росію як арбітра (за іронією долі, посередником там був обраний Євгеній Примаков, як і в Іраку) та вимагаючи дозволу ООН на будь-яку дію Альянсу, Мілошевич намагався зіграти в ту саму гру.

Усе це ще раз потвердило, що світ потребує міжнародного механізму прийняття рішень, не обтяженого ідеологічним багажем Холодної війни. Мета ООН заморозити статус-кво між двома ядерними супердержавами застаріла. Демократія переважила, і час уже було визнати це офіційно й затвердити таку перевагу. Звинувачення Слободана Мілошевича військовим трибуналом стало чудовим першим кроком до такого нового світового порядку. Проте, як ми тепер знаємо, кілька цінних кроків буде зроблено згодом.

У своїй визначній книзі про війни в Югославії американський журналіст Девід Гелберстам написав цікаві рядки про те, що привело Мілошевича до краху, а, зрештою, і до смерті в гаазькій в’язниці у 2006 році під час трибуналу над ним за військові злочини: «Мілошевич примудрився зберегти переконання, яке мали багато тоталітарних діячів до нього. Він вірив, що якщо демократії діють повільно, це є ознакою слабкості; якщо вони багаті, то вони також загнивають. Окрім того, оскільки їхні політики та громадяни бояться сплатити ціну війни, їх можна залякати. Одного разу він сказав міністру зовнішніх справ Німеччини Йошці Фішеру таке: “Я можу пережити смерть — багато смертей, а ви — ні”». [19] Halberstam, War in a Time of Peace, P. 420.

Урешті-решт його помилка була доведена, але лише після сотень тисяч загиблих, а ще мільйонів поранених і травмованих. На жаль, ми можемо додати до першого речення Гелберстама «та багатьох тоталітарних діячів після нього». Такий самий безжальний підрахунок у своїх взаєминах із вільним світом провів і Путін після його вторгнення в Грузію у 2008-му та в Україну сьогодні. Терористи всіх мастей використовують таке обґрунтування. Вони вірять, що демократичні країни — повільні багаті лякливі демократії — не здатні протистояти підривникам-самогубцям та кривавим бійням. Вони також уважають, що цінності сучасного світу водночас є і його слабкістю, і загрозою їхньому виживанню. І вони праві щодо обох цих міркувань. Наше завдання — подолати слабкості, не втрачаючи цінностей, яких так бояться вороги вільного світу.

Різновид зла, який уособлював Мілошевич, завжди важко було зрозуміти. Він був культурним, інтелігентним та вмів подати себе іншим людям так, аби полестити їм і змусити йому довіряти. За деякими даними, зовнішньополітична команда Буша-старшого була спантеличена тим, як «їхній друг» Мілошевич перетворився з добропорядного банкіра та бюрократа на вогнедишного сербського націоналіста, який обстоював політику етнічних чисток проти своїх громадян. Це підказує ключове питання цієї книги, а також нашого нинішнього світового порядку: «Монстрами народжуються чи стають?»

Я не маю наміру відкривати дебати в стилі «Природа проти виховання» про генетику психопатів або довготривалий вплив складного дитинства на особистість. Я витратив надто велику частину свого життя, ставлячи та відповідаючи на запитання про витоки мого шахового успіху, і єдиним висновком, у якому я впевнений, є те, що із самого дитинства мені пощастило знайти гру, що ідеально відповідала моїм талантам. Тому я з радістю залишу ці теорії психологам і генетикам.

Зараз мені йдеться про потенційне зло проти реалізованого зла, а також про роль суспільства в тому, щоб не дати першому стати другим. На якому етапі інші мають узяти на себе частину відповідальності за злочини вбивці? За злочини, яким вони могли б запобігти? Не в сенсі, звісно, що вбивця не несе відповідальності за свої дії. Уже й так забагато виправдань знаходять для злочинців різного штибу, неначе поняття особистої відповідальності можна виключити, коли вдається вигадати мотив. Путінське вторгнення в Україну не стає більш стерпним, якщо повірити, що він був наляканий розширенням НАТО, ніж якщо в це не вірити. Говорити українцям, що вони спровокували Путіна, відмовляючись від нього та прямуючи до Європи, — це однаково, як казати сексуально переслідуваній жінці, що вона має носити довші спідниці. Не треба плутати, хто саме є кривдником, а хто — жертвою! Якщо ми не в змозі зберігати цей баланс моралі й наші уявлення про те, що є правильним, а що — неправильним, ми стаємо надто вразливими для пропаганди.