Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

4 лютого близько 125 тисяч осіб звезли на Поклонну гору — меморіальний парк, створений на честь перемоги СРСР у Другій світовій війні. Аудиторія складалася з держслужбовців, яким заплатили за присутність на мітингу, а також робітників-мігрантів, привезених автобусами з провінції для створення масовості заходу. Їм розповіли, що опозицією керують США та НАТО і в разі перемоги на виборах вона передасть ядерну зброю Росії Америці [243] Judah B. «Fragile Empire: How Russia Fell in and out of Love with Vladimir Putin», 244. .

Президентські вибори 4 березня 2012 року відзначалися такими самими фальсифікаціями, що й парламентські в грудні 2011-го. Офіційно Путін здобув 63,8% голосів. Однак підрахунок, зроблений моніторинговою організацією «Голос» на підставі копій протоколів, отриманих за допомогою SMS з виборчих дільниць по всій країні, показав реальну цифру — 50,75% [244] Satter D. «Russia’s Choice»; «Association GOLOS — Domestic Monitoring of Elections Of the President of the Russian Federation, Preliminary report», Golos.org , March 4, 2012. . Інші експерти оцінювали результат Путіна як 40–50%, до яких увійшли голоси всіх держслужбовців, яким заплатили за належне голосування чи примусили до нього [245] Satter D. «Russia’s Choice». . Можливо, на Путіна було переписано голоси за Прохорова, який попри всі сподівання отримав лише 8% [246] Hill E, Gaddy C. G. Mr. Putin: Operative in the Kremlin, Washington, D.C.: Brookings Institution Press, 2013, 356. . Висування кандидатури Прохорова у будь-якому випадку було способом контролю результатів виборів. У відкритій боротьбі голоси, подані за Прохорова, відійшли б до ліберального, антипутінського кандидата.

Влада сприйняла свою «перемогу» з величезним полегшенням. Увечері 4 березня Путін зі сльозами на очах і словами подяки своїм прихильникам виступив з промовою на Манежній площі поблизу Кремля.

Але спотворення результатів голосування активізувало й опозицію, яка провела демонстрацію на Болотній площі 6 травня на знак протесту проти інаугурації Путіна, що мала відбутися наступного дня. Вулицями пройшло від 50 до 100 тисяч людей, але коли вони досягли площі, їх зустріла добре озброєна міліція, яка надала для входу лише вузький коридор, тож через тиск ззаду демонстранти наштовхувалися на міліцейський кордон [247] Satter D. «Russia’s Choice». . У відповідь міліція перейшла в наступ, побивши десятки протестувальників. Дехто з них почав кидати каміння. 600 осіб було затримано й 13 заарештовано, причому багато людей було схоплено випадково [248] Satter D. «Russia’s Choice». .

Після подій 6 травня Путін змінив закон про проведення мітингів, додавши до нього величезні штрафи за участь у несанкціонованих зборах [249] Satter D. «Russia’s Choice». . Незважаючи на ці та інші заходи, демонстрації продовжувалися до кінця року. У вересні Навальний балотувався в мери Москви й попри брак коштів на телевізійну кампанію набрав майже 30% голосів. Але опозиція втратила дієздатність — не в останню чергу через те, що різні її складові (ліберали, соціалісти та націоналісти) не мали цілісної програми, крім опозиції до Путіна, який усе ще користувався чималою підтримкою населення. У 2013 році хвиля протестів значно послабшала — саме тоді, коли в сусідній Україні виникала набагато масштабніша опозиція режимові, дуже схожому на режим Путіна.

У 2010 році президентом України було обрано Віктора Януковича. Приватизація в країні викликала підозри скрізь, але в Донецькій області, де починав Янукович, вона відбувалася взагалі під дулом пістолета. Своєю політичною кар’єрою Янукович завдячував Рінатові Ахметову, найбагатшому олігарху країни, який починав «смотрящим» у Ахатя Брагіна, провідного українського гангстера. У 1995 році, коли Брагін і шестеро його охоронців загинули від бомби на донецькому стадіоні, фінансова імперія Брагіна перейшла до Ахметова [250] Kazanskyi D. «Akhmetovs Losing Bet», The Ukrainian Week , May 18, 2015. .

У 2010 році у Верховній Раді — українському парламенті — існувала демократична більшість. Однак з приходом Януковича до влади депутатів почали примушувати до союзу з Партією Регіонів, використовуючи держслужбовців і кримінальних партнерів для погроз їхньому бізнесу. Оскільки захист власних фінансових інтересів був для багатьох українських депутатів головною причиною того, що вони пішли в політику, ця тактика виявилася дуже успішною. Забезпечивши собі парламентську більшість, Янукович скористався нею для оновлення Конституційного суду — звільнив 6 суддів із 18, що забезпечило йому контрольовану більшість. Після таких змін Конституційний суд позбавив Верховний суд можливості розглядати апеляції. Водночас з’їзд суддів, який регулює систему правосуддя, передав ці повноваження адміністративному та господарському судам, які були найбільш корумпованими. У такий спосіб Янукович підпорядкував собі судову систему [251] Саттер Д. «Куда уходит украинский олигарх. Киевский дневник, часть 3», Svoboda.org , 10 декабря 2013. .