Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Увага зосередилася на озброєних захисниках Білого дому та демонстрантах-комуністах на вулиці. Обіцянка Єльцина не застосовувати силу, схоже, оберталася облогою, під час якої його підтримка в збройних силах могла послабшати, а підтримка депутатів у регіональних радах — навпаки, зрости. Однак екстремісти були непередбачуваним елементом. Якби їх вдалося спровокувати на застосування сили, Єльцин міг би атакувати парламент із міркувань «самозахисту».

3 жовтня тисячі демонстрантів-комуністів зібралися перед міліцейським блок-постом на Кримському мості. Міліцейський кордон стояв не перед мостом, а посередині, що позбавляло міліцію стратегічної переваги. Крім того, було лише дві лінії міліцейської загороди, а це означало, що міліціянтів набагато менше, ніж демонстрантів. Упродовж майже тижня міліція била протестувальників, і тепер багато з постраждалих стояли в перших лавах демонстрантів, озброєні камінням і палицями. Раптом каміння посипалося градом, і демонстранти кинулися на міліцію. Лінію загороди було прорвано, й міліціянти почали тікати. Юрба попрямувала до Білого дому. Міліція поставила на її шляху барикаду з пожежних машин і вантажівок, але коли хода наблизилася, і цю перепону було подолано. Маніфестанти захопили близько двадцяти вантажівок, у багатьох із них залишилися ключі.

Учасники маршу перегнали захоплені автівки на площу за Білим домом, за ними йшла юрба. Коли всі зібралися, Руцькой, Хасбулатов і решта керівників парламенту з’явилися на балконі, що виходив на площу. Руцькой закликав маніфестантів захопити мерію, що знаходилася неподалік від Білого дому, а потім Останкінський телецентр. У результаті штурму в мерії також було захоплено вантажівки та автобуси, які з демонстрантами вирушили до Останкіна, а тисячі людей супроводжували їх до телевежі пішки.

Перші автобуси та вантажівки прибули до Останкіна о 17.30. Люди, які йшли пішки, з’явилися там пізніше, але вже о 19-й годині на площі перед телецентром зібралося близько 4 тисяч людей [75] Тарасов А. «Провокация: версия событий 3–4 октября 1993 в Москве», Skepsis , 20 октября — 13 ноября 1993. . Серед мітингувальників було 20 чоловік з автоматами та гранатометами, відібраними у ЗМОПу (загін міліції особливого призначення), та двома гранатами до них. Але демонстранти не знали, що всередині будівлі знаходяться 500 міліціянтів і військових, озброєних 320 одиницями автоматичної зброї. Пізніші підкріплення збільшили їхню чисельність до 900 чоловік [76] Прошкин Л. «Штурм, которого не было», Совершенно секретно , № 9, 1998. .

Метою протестувальників було надати парламентській стороні доступ до телеканалів, на яких панувала проєльцинська пропаганда. Генерал Альберт Макашов, керівник захисту Білого дому, який прибув до Останкіна з групою озброєних бійців, наказав охороні відкрити двері. У разі відмови він погрожував штурмом. Один із його молодиків почав готувати гранатомет, а військові всередині будівлі розташувалися за бетонними парапетами на першому поверсі. У цей момент дві вантажівки пропарламентських сил протаранили вхід до телецентру та розбили вікна з дзеркального скла поруч із ним. Після цього пролунав потужний вибух на вході — гранатомет вистрелив по дверях — і ще один вибух відбувся усередині будівлі. Саме від цього другого вибуху загинув Микола Ситников, боєць спецзагону внутрішніх військ «Витязь».

Раптом демонстрантів на площі накрило сильним вогнем, відкритим із будівлі. Більшість озброєних фашистів було прикрито піддашком над входом, але неозброєних протестувальників, глядачів і журналістів уразив шквал жовтогарячих трасуючих куль. Площа швидко вкрилася тілами поранених і загиблих. Тих поранених, хто вигукували «Не стріляйте!», «Будь ласка, допоможіть!», повторно прошивали автоматним вогнем. Цивільні намагалися якось сховатися, бо військові стріляли в кожного, хто піднімав голову.

Американський юрист Террі Майкл Дункан, який уже витягнув трьох людей у безпечне місце, пішов на допомогу Полу Отто, фотокореспонденту газети «The New York Times». Той отримав кулю в живіт після того, як крикнув військовим, що він іноземний журналіст. Коли Дункан намагався допомогти Отто не втратити свідомості, його теж підстрелили. Кілька росіян, ризикуючи життям, відтягли Otto подалі. Один із них, 35-річний москвич Юрій Михайлов, звернувся до вояків, питаючи дозволу врятувати Дункана. У відповідь він почув лише лайку. Михайлов усе ж таки спробував допомогти, але пострілом у спину його було вбито. Потім вогонь посилився, і Дункан теж загинув від пострілу в голову [77] Прошкин Л. «Штурм, которого не было». .