Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Прибічники парламенту не стріляли у відповідь. Незважаючи на це, російське телебачення оголосило, що Останкіно захопив озброєний натовп. О 20.45 по телебаченню виступив Гайдар. Він закликав москвичів вийти на вулицю й продемонструвати свою підтримку президентові. Єльцин теж зробив заяву, назвавши вуличні бої «навмисною дією, спланованою заздалегідь колишніми керівниками парламенту» [78] Satter D. «Age of Delirium: the Decline and Fall of the Soviet Union», 409. , й оголосив надзвичайний стан. На засіданні в Міністерстві оборони командувачі військових округів заявили про свою підтримку Єльцина.

О 21 годині ейфорія в Білому домі з приводу начебто легкої перемоги поступилася місцем жаху, коли депутати повернулися з Останкіна в стані шоку. Ілля Константинов розказував решті депутатів: «Це кривава каша». Олег Плотников, депутат із поміркованої фракції «Смена», додав: «Я ніколи в житті не бачив стільки трупів» [79] Satter D. «Age of Delirium: the Decline and Fall of the Soviet Union», 409. .

Рано-вранці Єльцин поїхав до Міністерства оборони й переконав міністра Павла Грачова віддати наказ про штурм Білого дому. Штурм розпочався о 6.55. Внутрішні війська стріляли по захисниках, зокрема, підлітках, що знаходилися ззовні. О 8-й годині вони відкрили вогонь по самій будівлі, розбивши вікна. Відповідаючи на оборонний вогонь із Білого дому, нападники навели великокаліберні кулемети і танкову артилерію на 12-й і 13-й поверхи, і їх швидко охопило полум’я. Люди, що знаходилися всередині Білого дому, включно з депутатами, журналістами, службовцями, побігли до найбезпечнішого місця будівлі — зали Ради національностей, призначеної слугувати бомбосховищем.

Стрілянина продовжувалася з великою інтенсивністю, але з часом вогонь у відповідь почав вщухати. Танки, що стояли на Новоарбатському мості, рознесли секції безлюдних нижніх поверхів, і зрештою, коли опір майже припинився, бійці антитерористичного підрозділу «Альфа» ввійшли до будівлі й прийняли капітуляцію депутатів.

За офіційними даними, в цій дводенній громадянській війні загинуло 123 особи й було поранено 384. Серед них — 46 убитих і 124 поранених в Останкіно [80] Прошкин Л. «Штурм, которого не было». . Але ці цифри викликають сумнів. Уряд спочатку відмовлявся доповідати про число вбитих, і в деяких неофіційних повідомленнях воно сягало аж 1500 [81] Satter D. «Yeltsin: Shadow of a Doubt», The National Interest , Winter 1993/94, 52. . У новинах Українського радіо повідомлялося про 2783 загиблих [82] Григорьянц С. «Направо кругом марш...», Grigoryants.ru , 4 октября 2013. .

Хоч би яким було справжнє число загиблих, я упевнився, що своєю перемогою Єльцин завдячував провокації. За кілька днів до подій 3–4 жовтня центр Москви було перекрито тисячними загонами спецпризначення та міліції. Але 3 жовтня, коли демонстранти прорвали міліцейську загороду на Кримському мості, міліція з міста майже зникла. Вона залишала свої блокпости, кидаючи вантажівки та автобуси з ключами, тож протестувальники безперешкодно захопили мерію та дісталися Останкінського телецентру. Коли вони туди прибули, Макашов і близько двадцяти його бійців організували мітинг і почали висувати ультиматуми, але шансів захопити будівлю вони не мали.

Коли на вході до телецентру вибухнула граната, внутрішні війська відкрили вогонь не по озброєних нападниках, а по неозброєному натовпу на площі. Той факт, що військові свідомо вбивали поранених і стріляли по «швидких», що поспішали їм на допомогу [83] Satter D. «Age of Delirium: the Decline and Fall of the Soviet Union», 408–409; Kramer A. «The Role of the Masses During the October 1993 Revolt», Marxist.com , October 6, 2003. , наводить на думку, що ті, хто стояв за цим штурмом, мали намір убити якомога більше людей. Зіткнення в Останкіно було використано, аби переконати армію атакувати Білий дім. Можливо, велика кількість жертв, відповідальність за які можна було покласти на демонстрантів, допомогла виправдати штурм.

Розслідування жовтневих подій групою співробітників Генпрокуратури швидко виявило невідповідності у викладенні цих подій президентською стороною, яка використала смерті бійця «Витязя» Ситникова та останкінського відеоінженера Сергія Красильникова для виправдання наказу про атаку на демонстрантів. Розслідування, наприклад, показало, що провина за ці вбивства лежить не на пропарламентських силах. Ситников, наприклад, загинув від вибуху якогось пристрою всередині будівлі. Постріл, яким було вбито Красильникова, пролунав у коридорі, заповненому військами МВС. Ця куля не могла прилетіти ззовні [84] Прошкин Л. «Штурм, которого не было». .