Віктор Суворов - Оповіді визволителя

— Сам-то ти комуніст?

— Не комуніст, а член партії. Пора різницю розуміти!

Він замовк, ми більше не розмовляли до самого вечора.

Під вечір ми-таки добралися до дна, вичерпали все. Під самий кінець роботи на стежці з’явилася худа зморшкувата особа в розкішній шубі. Йшла вона в супроводі єфрейтора. Цього разу єфрейтор був зовсім не паном, а холопом.

— Дивись, — попередив артилерист, — буде Салтичиха добу давати — не рипайся. Вона жінка слабка, та ж під трибунал враз запроторить.

Єфрейтор окинув яму і сад одним поглядом і солодким голосом доповів:

— Все вони зробили, я цілий день...

— Тільки всю доріжку запаскудили і снігом закидали, — вставив наш конвойний.

Єфрейтор нишком кинув на конвойного знавіснілий погляд.

— Яку доріжку? — Лагідно поцікавилася худа особа.

— А ось ходімте, ходімте, я вам все покажу! — Розмашисто кроком він рушив доріжкою. Особа задріботала за ним.

Сутеніло. Почало підморожувати, і конвойний насилу відбивав чоботом грудки примерзлого снігу.

— Ось тут, і снігом загребли, думали, я не помічу. А я все бачу.

— Хто? — Раптом вискнув стара.

— А ось ці двоє, дружки... Зачаїлися... Думають, їх не помітять... А ми все бачимо...

— За п’ять діб арешту кожному, — прошипіла стара, задихаючись від сказу, — а ви, Федоре... А ви, Федоре...

Обличчя її перекосило. Не доказавши, вона запахнула шубу і швидко пішла до чудесного містечка. (Начальник гауптвахти капітан Март’янов в таких випадках зазвичай показував два розчепірених пальця і запитував: «Скільки?» — «Дві доби додаткового арешту, товаришу капітан!» — «Ні, служивий, це не два, це римська цифра “п’ять”.»)

Обличчя єфрейтора скривилося, він повернувся до нашого конвойного, який, мабуть, не зрозумів, що ненавмисно напаскудив всемогутньому Федору.

— Відводь свою наволоч! Я тобі, гаде, пригадаю!

Конвойний розгублено вирячився на єфрейтора: та я ж як краще намагався!

— Йди, йди, я з тобою порахуюся!

Ми не в лад застукотіли підковами повз чудесне містечко, яке з настанням темряви стало ще кращим. Якісь діти пустували в басейні, відокремлені від морозу прозорою зеленуватою стінкою. Висока жінка в строгій синій сукні і білому фартухові спостерігала за ними.

Нашого повернення з комунізму чекав заступник начальника Київської гарнізонної гауптвахти молодший лейтенант Кірічок, попереджений, мабуть, про отримані Дії.

Молодший лейтенант розкрив товсту конторську книгу.

— Так, значить, по п’ять діб кожному... Так і запишемо. П’ять... Діб... Арешту... Від командувача округом... за... по... ру... ше... ння... військової дисципліни.

— Ах, чорт, — похопився він. — Командувач же в Москву полетів на з’їзд комуністичної партії. Як же це я! — Він покрутив книгу, потім, раптом зрозумівши, перед словом «командувач», пихкаючи, приписав «заст.». — Ну ось, все в порядку. А у тебе, Суворов, перші п’ять діб від заступника командувача і другі п’ять діб також від заступника командувача. А треті від кого будуть? — І весело заіржав власному жарту. — Вивідний!

— Я, товаришу молодший лейтенант!

— Цих голубчиків в двадцять шосту. Нехай годинку-другу посидять, щоб знали наперед, що Ді — це не просто новий термін відмотати, це щось серйозніше!

26-я камера на київській губі іменувалася «революційною», тому що з неї колись, ще до революції, втік знаменитий кримінальник і майбутній герой Громадянської війни Григорій Котовський, який в цій камері чекав суду за якісь темні справи. Пізніше, в 1918 році, уркаган Котовський зі своєю бандою пристав до більшовиків і за неоціненні послуги в кримінальному плані за особистою вказівкою Леніна в урочистій обстановці був прийнятий в революціонери. З нього-то і почалися невдалі ленінські експерименти з приручення російського кримінального світу. Досвід знаменитого революціонера був всебічно врахований, і після революції з тієї камери вже більше ніхто не бігав.

У камері ні нар, ні лавок — лише плювальниця в кутку. І стоїть вона там не просто так. До країв вона наповнена хлоркою. Нібито дезінфекція. Вікно, через яке втік герой революції, давно замурували, камера настільки мала, а хлорки так багато, що просидіти там п’ять хвилин здається неможливим. З очей сльози котяться, перехоплює подих, слина переповнює рот, груди нестерпно коле.

Лиш нас заштовхнули в камеру, досвідчений артилерист, захлинаючись кашлем, відштовхнув мене від дверей. Я-то хотів чоботом стукати, однак, поклавшись на його досвід, відмовився від цієї спроби. Значно пізніше я дізнався, що артилерист мав рацію і в цьому випадку: прямо навпроти нашої 26-ї камери знаходилася 25-я, спеціально для тих, кому не сиділося в 26-й. Після 25-ї всі заспокоювалися і поверталися в 26-у умиротвореними і притихлими.