Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Друге. Головна частина — це конус. Висота — півтора метри, діаметр основи — 40-50 сантиметрів, вага — 150-200 кілограмів. Ця, в порівнянні з розмірами країни, порошинка раптово прилітає до нас з космічною швидкістю — 5-7 кілометрів на секунду. Як її виявити? Це ж якими радарами доведеться покрити територію країни, що встежити за раптовою появою цілого рою таких метеоритів!

Третє. Одна ракета може нести не одну, а три, а то й десять головних частин. Частини ці можуть розділятися, маневрувати і йти до своїх цілей різними траєкторіями. Крім того, кожна ракета крім бойових частин може нести хибні цілі і апаратуру постановки перешкод нашим радарам.

Четверте. Коли ви виявили головні частини, що летять на вас, на їх знищення у вас залишилися б лічені секунди.

П’яте. Балістична ракета стартує ніби знехотя, стрімко набираючи швидкість. А щоб перехоплювати головні частини, які летять з космічною швидкістю, вам потрібні ракети з принципово іншими характеристиками, ракети, які миттєво набирають швидкість і мають якусь неймовірну точність. Це вже не по Манхеттену гепнути.

Шосте. Для розрахунку траєкторій потрібні неймовірно потужні комп’ютери. У ті роки Радянський Союз в цьому питанні, м’яко кажучи, відставав.

Сьоме. Боєголовки, що влітають, можна було в той час знищувати тільки ядерними вибухами. Над своєю територією. З усіма наслідками, що випливають з цієї обставини.

Одним словом, створення протиракетної оборони було куди більш складною і руйнівною справою, ніж створення ракет. Розгортання протиракетної оборони було гігантським ривком в гонці озброєнь і мало безліч негативних наслідків. Коли у кожного з нас є по револьверу, цього достатньо для підтримання миру між нами. Та лиш тільки у мене з’явився броньований лімузин (або негайно після мої заяви про це), у вас виникає бажання не тільки стати власником такого ж, а ще і обзавестися протитанковим гранатометом, яким можна було б знищити мене в моєму броньованому притулку.

Коротше кажучи, розгортання систем протиракетної оборони одним з противників змушувало іншого удосконалювати свою ракетну зброю, щоб вона змогла подолати таку протиракетну оборону. А це в свою чергу призводило до розробки ще більш досконалих протиракетних систем нового покоління. Коло замикалося.

І радянські, і американські керівники розуміли, що ступили на шлях, який веде в нікуди, — вірніше, веде до розорення. Ось чому в Женеві йшли безперервні переговори щодо обмеження та скорочення ядерної зброї. В кінці 1960-х і початку 1970-х років питання про протиракетні системи було ключовим. Для обох сторін бажано було взагалі відмовитися від розгортання систем ПРО, однак і СРСР, і США в розробці таких систем вже зайшли досить далеко. Шкода було згортати розпочату справу. Домовитися не вдалося. Проте вдалося звести проблему до мінімуму. Вирішили, що кожна зі сторін може розгорнути на своїй території протиракетну оборону для захисту тільки одного стратегічного об’єкту, заздалегідь обумовивши, якого саме [23] Влітку 1972 року США і СРСР підписали Договір про обмеження систем протиракетної оборони. У 1974 році був підписаний додатковий протокол до цього Договору, згідно з яким кожна країна могла мати тільки одну таку систему для захисту одного з життєво важливих об’єктів. — Прим. ред. . Обмежувалося і число протиракет у кожної сторони — не більше ста.

Радянське керівництво не мало ніяких сумнівів в тому, який саме стратегічний об’єкт на території СРСР слід прикрити. Ясна річ, це мала бути Москва. Це і мозок, і серце великої держави, це найважливіший транспортний вузол країни, найбільший залізничний центр всієї планети.

А ось американці, на превеликий подив радянських вождів і воєначальників, вирішили прикрити район авіабази Гранд-Форкс в Північній Дакоті, де знаходилися пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет «Мінітмен», які несуть ядерні боєголовки.

Нам ні до чого було прикривати свої міжконтинентальні балістичні ракети створенням системи протиракетної оборони — почнеться війна, і всі наші ракети миттю полетять до Америки! А американці вирішили залишити без захисту серце і мозок країни — столицю, де працювали президент і уряд США. Замість цього вони вирішили захистити свій «револьвер» і тим самим показали всьому світу, що в разі конфлікту вони не збираються скористатися ним першими, однак очікують цього від ймовірного противника. Це «одкровення» з найбільшим задоволенням було сприйняте в Кремлі і Генеральному штабі Радянської Армії.