Віктор Галенко - Голодомор – це і український Голокост, або «Геть від Москви», допоки та геноцидонебезпечна. Полемічні нюанси в статтях С. Кульчицького про Голодомор.

Якщо ж рамками дослідження охопити всю історію людства, то виявиться, що геноцид — нищення різними способами, одним із яких було умертвіння голодом однієї групи як такої іншою — був скрізь і у всі часи пересічним явищем і став об’єктом права лише після Нюрнберзького процесу. Пересічність цього явища обумовлена не природною жорстокістю окремих етносів, народностей чи племен, а загальнобіологічним принципом — законом конкурентних взаємовідносин Гаузе (іншими словами — не моральними якостями людини як власне людини, а біологічною природою людини як зоологічного виду). За цим законом, між двома групами, що претендують на одну й ту саму нішу, неодмінно виникають конкурентні взаємовідносини, що невідворотно призводять до витіснення слабшого в іншу нішу. Під дію цього закону підпадають і взаємини між українцями і росіянами після 1654 року, не змінившись і в радянські часи,бо Радянський Союз тільки формально був федерацією, а фактично залишався російською імперією, в якій російський народ був панівним («керівним» за визначенням Сталіна) і претендував на Україну і українців як на свою частину. В протистоянні між українцями та росіянами, або, точніше, між українською національною ідеєю (Україна — це споконвічно наша рідна земля і ми воліємо бути її самостійним господарем — «… запануєм і ми, браття, у своїй сторонці…») та російською національною ідеєю (ми цю землю завоювали, вона наша, і тому ви, українці, підкоріться, бо будете знищені) завдяки протекції держави і повзучій насильницькій асиміляції українців силова перевага була на боці росіян, і це обумовлювало неодмінні в умовах імперії геноцидні акції з їхнього боку на будь-який прояв посилення прагнень до самостійності. Голодомор 1932–1933 років — це одна з таких превентивних акцій, злочинність якої визначена пунктом С ст.2 Конвенції ООН «Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього» як: «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення». Мотивація цієї акції цілком зрозуміла — раціональна з погляду імперських очільників (саме Сталіну приписують сентенцію: «нет человека — нет проблемы») дія, спрямована на збереження імперського ладу СРСР, превентивна щодо збурення (лише в 1930 році в Україні сталося 4098 заворушень, за С. Кульчицьким) українських селян — цитаделі української національної ідеї, спровокованого національним гнобленням (росіяни його не зазнавали), форсованою колективізацією і непомірною конфіскацією збіжжя (в сусідів у такій мірі її не було).

Ще одним полемічним моментом дослідження, що послаблює його доказову базу, є неврахування духовної форми геноциду, яка визначена названою Конвенцією ООН в пункті В статті 2 як «…заподіяння… розумового розладу членам такої групи». Розумовий розлад як наслідок Голодомору проявився, по-перше, канібальством (і нерідко в найпотворнішому і найстрахітливішому вигляді, коли батьки вбивали і пожирали власних дітей) і, по-друге, деморалізуючим страхом бути українцем: страхом, що став колективним і обумовив масовий перезапис українців в росіяни, страхом, що відлучив від рідної мови і культури значну частину українців, страхом, що прищепив відчуття меншовартості, страхом, що наплодив кочубеїв, павлікоморозових, вадимоколесниченків, сексотенків, петросимоненків, гоголів та гнучкошиєнків, які виродились в апологетів російської національної ідеї і стали гвардійцями п’ятої колони Москви. Крім того, під цей пункт Конвенції підпадають і системні, планомірні дії, спрямовані на нищення національної свідомості, національної гідності та історичної пам’яті, тобто втручання в сферу психічної діяльності з метою спотворити сприйняття навколишньої дійсності шляхом зомбування фальшивими стереотипами типу: Мазепа — зрадник, Петлюра — юдофоб, приватна власнисть — зло, від кожного — за здібностями, кожному — за потребами, куркуль — ворог, українці — не народ, а вигадка ворогів Росії, української мови як такої не існує, Київська Русь — «колиска» трьох братніх народів, Московія — теж Русь і, до того ж, первородна, російська мова — друга рідна тощо. Ці дії теж не потребують доведення, бо підтверджені конкретними фактами: а) під час Голодомору і після — переведення дітей на російську мову навчання (пунктом е ст.2 названої Конвенції така дія, як «насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу» виокремлена як самостійна ознака, достатня для визнання дії геноцидом, тобто достатньо лише одного цього факту, щоб визнати всю акцію 1932–1933 років геноцидом українців) і, взагалі, згортання українізації; б) під час всього періоду спільної історії після 1654 року — сотні розпоряджень, циркулярів, указів типу валуєвських і емських, мета яких — асимілювати українців, навчаючи їх, тобто формуючи їх світогляд як антиукраїнський російськими вчителями, російською мовою, в російських інтересах. Підтвердженим документально є і результат духовного геноциду — 13,6 % етнічних українців під час передостаннього радянського перепису в 1979 році назвали рідною російську мову. Наведена цифра показує, що духовний геноцид також є ефективним, і притому (вибачте) безкровним. Але його недоліком — з точки зору імперської влади — є невисока швидкість досягнення результату, і це примусило Сталіна вдатись до Голодомору, бо пахло смаленим (за 1917–1930 роки в Україні відбулося близько 1800 повстань). Ефективність духовного геноциду підтверджує і особистий досвід багатьох із нас, що відчахувались від рідних коренів і без спротиву (дехто — із задоволенням) вливались в штучний «радянський», а фактично російський народ.