Ігор Бегей - Фундамент державницької нації. Політико-правові нотатки на полях проекту Конституції Президента України Віктора Ющенка.

Суперечливими є норми статті 90 проекту, які, з одного бок, зобов’язують народного депутата здійснювати свої повноваження на постійній основі, а з іншого — роблять виняток для посад прем’єр-міністра, віце-прем’єр міністра України . Виходить, що вони половину робочого дня працюватимуть у Верховній Раді і Кабінеті Міністрів, у дві зміни, одержуватимуть дві зарплатні. А якою буде ефективність, результативність, продуктивність їхньої праці? А може, до десятка заступників міністра і помічників депутата додадуть ще стільки ж? Аргументація з посиланням на досвід інших країн не переконлива. Якомога частіше і більше треба жити своїм розумом.

Неоднозначно сприймаючи норми проекту Конституції про формування двопалатного парламенту , вважаю, що президенти України після закінчення своїх повноважень мають право на довічне сенаторство.

Якщо ж більшість представників різних гілок влади, передусім законодавчої, а також суспільства порозуміються щодо доцільності створення верхньої палати парламенту, то потрібно перед тим розв’язати дві проблеми. Змінити адміністративно-територіальний устрій так, щоб кожна з його складових (скажімо, край, що є більш українською назвою ніж область) налічувала приблизно однакову кількість виборців.Якщо цього не вдасться зробити, тоді треба пропорційно обирати сенаторів не від територіальниходиниць, а від кількості виборців, наприклад, від 500 тисяч — 1 сенатор.

Згідно з 161 статтею чинної Конституції України день її ухвалення — 28 червня — є державним святом. У проекті Конституції (стаття 171) все залишається без змін. І даремно. Адже український конституційний процес у сучасному розумінні цього слова завершує своє тисячоліття. Отож, оглянімся в минуле.

У 1857 році Тарас Шевченко запитував: «коли діждемось Вашингтона з новим і праведним законом?».

Мабуть, не знав (а в Росії завжди приховували і приховують від українців їхньою справжню історію) Найбільший Українець, що «праведний закон» був написаний в Україні задовго до американського. День його народження — 5 (16) квітня 1710 року, і має він назву «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституція Пилипа Орлика). Зі спогадів гетьмана випливає, що він склав найбільшу частину цієї конституції, а окрім нього до її написання долучилися А. Войнаровський, К. Гордієнко, Карпенко «і ще деяких прізвищ не пригадую». Ними, на думку дослідників, могли бути Г. Герцик, Л. Горленко. Конституція Пилипа Орлика — це діамантова оздоба золотого фонду українського та світового конституціоналізму. За змістом і формою цей нормативно-правовий акт є першою писаною конституцією в сучасному розумінні слова. Для порівняння: у XVIII ст. ще три народи ухвали свої Основні Закони — американці (1787 р.), поляки і французи (1791 р.).

«Пакти і конституції…» були написані тодішньою українською книжною і латинською мовами, складались із преамбули, 16 розлогих статей, закінчувалися Присягою новообраного гетьмана України П. Орлика, «посвідчувались» шведським королем Карлом XII.

Конституція закріплювала основні принципи державного ладу України, її внутрішньої і зовнішньої політики. Ці приинципи випливали з національних правових традицій і надбань, були співзвучними із загальноєвропейськими передовими ідеями. Варто зазначити, що чимало з них у Західній Європі лише обговорювались і теоретично обґрунтовувались.

Конституція фіксувала норми щодо відновлення української соборної держави. У ній ужито три її назви: Україна, Мала Русь та Військо Запорозьке, що розглядалось як територія з особливим автономним статусом у межах усієї держави (статті 4, 5).

Конституція передбачала здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (Генеральна рада — гетьман — Генеральний суд). Для порівняння — французький мислитель Шарль-Луї Монтеск’є майже чотири десятиліття потому завершив теорію розподілу влад.

Законодавчу владу уособлював парламент: Генеральна рада, яка складалася з генеральної старшини, цивільних полковників, генеральних радників (делегатів від полків), полкової старшини, сотників та представників від Запорізької Січі.

Виконавчу владу представляли гетьман разом із Радою генеральної старшини. На термін виконання повноважень глави держави йому надавались рангові маєтності з чітко визначеними прибутками (статті 6,7,8). Влада на місцях переходила до виборних цивільних полковників та полкової старшини, сотників, сотенної старшини. Вибори полковника узгоджувались з гетьманом, він мав затвердити новообраного полковника, але не міг впливати на перебіг полкових виборів (стаття 8). Норма про ці вибори двома станами — козаками та «простим людом» започаткувала загальне виборче право для чоловіків. Для порівняння, у конституційно-парламентській Австро-Угорській монархії таке право чоловіки з 24 років дістали лише через два століття.