Ігор Бегей - Фундамент державницької нації. Політико-правові нотатки на полях проекту Конституції Президента України Віктора Ющенка.

Звичайно, ми ще не скоро досягнемо юридичного віддзеркалення обов’язків від прав. На шляху до здійснення цього прагнення одним із кроків могло б стати виокремлення в окремий розділ обов’язків людини і громадянина.

А тепер конкретніше. До запропонованих обов’язків, наприклад, батьків «утримувати і виховувати дітей до їх повноліття» вартувало б додати слова « а у разі недієздатності і непрацездатності — довічно» (стаття 30). Також обов’язком громадян встановленого віку і стану здоров’я має бути не лише з ахист України, її незалежності та територіальної цілісності , але й « періодична загальна військова підготовка». Вона має залишатьсь конституційною нормою й тоді, коли українські Збройні Сили будуть комплектуватися на професіональній основі. Така юридична норма діє навіть у нейтральній Швейцарії.

Не тільки правом, але й почесним обов’язком для громадян України могла б бути їхня участь у виборах і референдумах.

Як відомо, демократія поділяється на два види — безпосередню (пряму) і представницьку (опосередковану).

А стаття 74 проекту фіксує тільки безпосередню демократію. Тому слід закріпити в ній і норму про представницьку демократію.

У проекті Конституції пропонується нова назва українського парламенту — Національні Збори . Сприймаю її лише частково. Чому? В українській конституційно-правовій традиції слово «рада» у назві парламенту (протопарламенту) існує вже кілька століть: Генеральна Рада в Козацько-Гетьманську добу, Центральна Рада — УНР, Національна Рада — ЗУНР, Українська головна визвольна рада (1944 р.), Верховна Рада — УРСР та України.

Отож, найоптимальнішою назвою нашого законодавчого органу було б Національна Рада.Адже чудове українське слово «рада» не винне, що його використали «совіти».

Вихідним пунктом подальших міркувань є право « вільно обирати і бути обраним на виборах до державних органів та органів місцевого самоврядування » (стаття 43). Практика застосування цієї норми у чинній Конституції дає чимало підстав сумніватися в її ефективності (реальності). Візьмемо для прикладу пропорційну систему виборів, за якою у наш час обираються депутати не лише Верховної Ради. За різними підрахунками, членами більше ніж півтори сотні партій (у виборах реально беруть участь два — три десятки) є до 5 відсотків громадян, які і можуть реально скористатися відповідно до зазначених вище норм своїм і активним виборчим правом (я обираю), і пасивним (мене обирають). Решті 95 відсоткам громадян залишається тільки когось обирати із цих п’яти відсотків. Є й чимало інших недоліків пропорційної виборчої системи. Отож, для того, щоб всім громадянам України надати рівні можливості «обирати і бути обраним», слід повернутися до змішаної системи виборівдо Верховної Ради, обласних, міських (м. Києва, обласних центрів, великих міст) рад. На виборах до селищних, районних, міських рад застосовувати мажоритарну систему виборів. Запропонована Президентом, іншими державними діячами і політиками виборча система (?) за відкритими списками є косметичним ремонтом пропорційної системи і не зупиняє олігархізації законодавчого і представницьких органів влади.

По суті, правом без права «обирати і бути обраним» для 99 відсотків громадян України є встановлений чинними конституційними законами порядок обрання Президента України. Маю на увазі заставу у сумі 2,5 млн. грн. як обов’язкову вимогу для реєстрації громадянина кандидатом на пост Президента Центральною виборчою комісією України.

Ця антиконституційна вимога залишає за межами виборчого процесу глави держави десятки, сотні небагатих, чесних, порядних та патріотичних інтелектуалів і високопрофесійних управлінців, а відкриває шлюзи сумнівним скоробагатькам або їхнім висуванцям, які, звичайно, не кіньми на городі будуть відпрацьовувати витрачені на них гроші. При бажанні і політичній волі можна встановити інші критерії для «відсіювання» кандидатів на пост президента: екзамен з української мови, історії, правознавства (конституційного права), основ економіки, встановлення вікового цензу від 40 до 65 років, наявність вищої освіти, факт народження і постійного проживання в Україні, непричетність до будь-яких видів кримінальних і окремих адміністративних злочинів і порушень, належний стан здоров’я тощо.

Так само мають бути підвищені і змінені вимоги до народного депутата Верховної Ради . Зокрема, треба додати норму про вільне володіння державною мовою кандидатом в депутати, встановити для нього віковий ценз від 18 до 70 років, громадянство України не менше 20 років, обирати строком на чотири роки і не більше двох каденцій поспіль,із словосполучення « народний депутат Верховної Ради України » забрати слово «народний».