Ігор Бегей - Фундамент державницької нації. Політико-правові нотатки на полях проекту Конституції Президента України Віктора Ющенка.

Однак будь-яке з названих означень є прийнятним тільки у разі внесення і ухвалення Конституції на Всеукраїнському референдумі, який є формою прямого (безпосереднього) народовладдя. А відтак Верховна Рада чи Установчі збори можуть ухвалити Конституцію «від імені народу».

У вступному слові до проекту Конституції Віктор Ющенко пропонує ухвалити її остаточний текст на Всеукраїнському референдумі, оскільки «народ є найкращим юристом». У світовій практиці більшість конституцій ухвалювалася парламентами, окремі — установчими зборами, а також всенародним голосуванням. Наприклад, чинні конституції наших сусідів Росії і Польщі ухвалювались на референдумі. Соціологічні опитування у них, а також в інших державах, де використовувалась така процедура, показали, що, в кращому разі, з проектом Основного Закону якоюсь мірою на час голосування були ознайомлені близько 20 відсотків громадян. Решта, образно кажучи, голосувала наосліп. На жаль, ми не можемо похвалитися високим рівнем загальної культури наших співвітчизників, а тим паче — правової. Для його досягнення нам потрібні будуть роки і десятиліття освітянської, просвітницької та виховної роботи. Саме тому Президент В. Ющенко у листопаді 2009 р. на Чернігівщині в чергову річницю Великого Голоду емоційно, але справедливо назвав нас напівнацією — напівнаселенням. Так, спочатку треба стати державницькою нацією, а вже тоді брати на себе відповідальність за конституцію. Отож, для нинішнього часу найприйнятнішим способом ухвалення Основного За-кону України є Установчі Збори.

У преамбулі також слід зафіксувати, що «держава Україна є історичною, політичною, етнічно-географічною, військовою, церковною правонаступницею (спадкоємницею) всіх попередніх українських державоутворень (скито-сарматського, антського), держав: Київської і Галицько-Волинської Русі, Козацько-гетьманської, УНР, Української держави, ЗУНР, Карпатської України, опертих на фундаменті трипільської цивілізації.»

Це потрібно «і мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні».

За розмовами про правову, соціальну, демократичну, а то й економічну державу в науковому і політичному середовищі якось майже непомітно в тіні опинилася проблема національної держави. Для одних країн, які назагал розв’язали свої національні питання впродовж ХІХ — першої половини ХХ ст., вона не має прикладної актуальності, іншим (Великобританії, Іспанії, Росії, США) її невигідно ворушити. Але не може держава твердити про комплексність забезпечення прав людини, якщо та позбавлена національно-культурних прав.

Варто згадати, що за міжнародними нормами національною вважається та держава, в якій громадяни титульної (корінної) нації становлять не менше ніж 70 відсотків. Україна, в якій на час розпаду СССР проживало майже 80 відсотків українців, мала всі підстави для статусу незалежної держави, що й відображено в конституційному акті — Декларації про державний суверенітет України (1990). На жаль, статус національної держави не був закріплений у чинній Конституції. Це треба надолужити у новому Основному Законі, першу статтю якого доцільно викласти у такій редиклії: «Україна — суверенна демократична соціальна правова національна держава».

На часі зміна множини на однину у словосполученні « корінні народи » (стаття 11 чинної, а 14 — проекту Конституції). У державних, політичних і наукових колах вже впродовж десятиліть формується і утверджується в суспільстві хибна думка, про два корінні народи на території нинішньої України — український та кримськотатарський.

Згадаємо, що теперішні кримські татари — осколок Золотої Орди — лише в середині XV ст. (!) завойовували Крим, з часом винищивши або асимілювавши переважну більшість населення. Пізніше в такий же спосіб європейці оселилися на землях індіанців в Америці. Але, здається, і дотепер ніхто не вважає їхніх нащадків етнічним народам, скажімо, США. То чому в Україні такими мають бути татари?!

У будь-якому разі підстав у них для цього не більше, ніж в угорців, поляків, молдаван, росіян, євреїв, які також упродовж століть мешкають на українських землях, але ми ж не збираємося визнавати їх корінним населенням на них!

На жаль, у проекті Конституції (стаття 13) залишено без змін положення про регулювання мовного питання (стаття 10 чинної Конституції). Закріпляючи державність української мови, вона надає несправедливі привілеї російській мові, яка набула поширення в Україні в результаті загарбання і колонізації українців сусідами московитами-росіянами, довготривалого, спланованого і примусового їх російщення. Давно настав час відновлення гуманітарно-культурної та історично-правової справедливості. Лише одним із багатьох кроків на цьому шляху є вилучення із третьої частини «мовної» статті Конституції: « В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин » слів «російської, інших». Тоді українська мова матиме, як і належиться, особливий державно-офіційний статус, а правовий статус мов національних общин буде однаковим, а відтак всі громадяни України будуть рівними у своїх мовних правах.