Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

– В нас узагалі ніхто не п’є, – ображається Коля. – І ведмедя свого ми продали.

«Сепаратисти» виявляються великою галасливою компанією – хтось належить до байкерів, хтось приходить на репетицію після зміни на шахті. Світлана, вокалістка тієї ж таки групи, однієї з трьох, займається художньою творчістю, працює з дітьми з обмеженими можливостями. Говорить, що незабаром їде до Києва на якусь виставку, готує промову українською. «Чому українською?» – уточнюю я. «Ну так державна ж», – відповідає вона здивовано. Розповідає, що нещодавно в місті виступав Саша Чернецький. Я, своєю чергою, згадую, як брав у нього інтерв’ю ще 2000 року, розмова зав’язується сама собою. Теперішні політичні погляди Саші не згадуємо, говоримо про музику. «Сепаратисти» скаржаться на безгрошів’я, пояснюють, що музику грають для душі, жодних прибутків це не приносить. Якоїсь миті виявляється, що всі вже давно мирно собі п’ють, а в когось і взагалі день народження, і на столі в сепаратистів віскі й джин, і загалом усі вони – дуже славні й приємні люди, навіть попри те, що грають хеві-метал.

І тут заходить хтось із наших і починає говорити про політику. Мовляв, усі ми різні, у нас різні погляди, але всі ми любимо цю країну, ну і так далі. І все закінчується. Себто починається. Починається політика. З усіх нас лізуть наші гасла, стереотипи, страхи й образи. Такі речі важко зупинити, вони виходять із тебе, наче біси, говорять тобою, керують твоїми рухами, проступають у твоїх очах. Не певен, що такими розмовами можна когось у чомусь переконати, не певен, що вони можуть заспокоїти чи врівноважити. Скоріше це таке постійне занурення всередину себе, видобування власних аргументів, демонстрація власної правди, покладання на емоції, нерви та розпач. Розпач від неможливості переконати всіх у своїй правді, розпач від власної безпорадності, розпач від неможливості порозумітися. Завжди так і буває – поєднує музика, поєднує поезія, а ось політика не поєднує. Навіть якщо ти переконаний, що правда на твоєму боці.

– Чому нас усіх вважають терористами? – ображаються вони. – Чому підскочили ціни? Як можна жити на цю зарплатню?

– Так, – говорять, – голосували за Януковича. А за кого ж іще? – дивуються.

Ми всі дивуємось одне одному, так ніби не в одній країні жили весь цей час, не в одному просторі перебували. Ніби нас усіх у чомусь обділили, ніби нам усім чогось не вистачає. Здавалося б, у нас стільки спільного, що не має бути проблем. Але проблема в тому, що спільного в нас саме стільки, скільки й відмінного, і про це так чи інакше потрібно пам’ятати. Принаймні для того, щоб потім не братися за зброю.

Дорогою з Алчевська до Донецька минаємо кілька блокпостів. На сепаратистських – порожньо, на міліцейських – автоматники. Уздовж нічної траси стоять бензовози, продають пальне.

Аеропорт порожній. Поступово під’їжджають пасажири, літак на Київ заповнено. Поруч сидить чоловік років тридцяти п’яти, у чорному светрі. Бачить, що я щось пишу, ненав’язливо зазирає до монітора. «Давай я расскажу, – пропонує. – Я очевидец. Со Славянска». Розповідає, що тікає з міста, що вчора на фірму ввірвалися невідомі в масках, побили оргтехніку. Каже, що хаос, багато хто намагається вибратися з міста. Обурюється, чому ніхто нічого не робить, чому в країні про це нічого не говорять. Я заперечую, кажу, що в країні лише про це й говорять. «А за кого ваше місцеве населення?» – питаю. «А чорт його знає, – говорить він зі злістю в голосі. – Ті, хто ніколи нічого не робив, підтримують Донреспубліку… Неужели отойдет Донбасс?» – питає, печально визираючи в ілюмінатор.

Над злітною смугою легке марево. Над Донецьком багато сонця й багато повітря. Має вистачити на всіх.

Заняття літературою від початку передбачає, що автор має справу з абстракціями. Щонайменше – цікавиться ними. Можливо, навіть знається на них. Письмо надає тобі можливість писати про речі, не лише не бачені тобою, але часто навіть тобою не усвідомлені. Називання речей зовсім не передбачає їхнього відчуття, ознайомленість не передбачає знання. Письменники подібні до знахарів, екстрасенсів та інших майстрів нетрадиційного лікування. Інакше кажучи – подібні до шарлатанів, оскільки всі свої знання про анатомію й методи лікування людського тіла (а найчастіше – душі) черпають виключно з поетичних і богословських текстів, та й загалом анатомія для них – це те, що зображено на іконах у художніх музеях. Я чудово усвідомлюю, що в більшості випадків маю справу з абстракціями, з речами максимально суб’єктивними, приватними, вигаданими, відчитаними в улюблених книжках і популярних журналах. Такими речами легко ділитися, проте ними важко керуватися в реальному житті. Їм важко знайти практичне застосування. Свобода, рівність і братерство виграшно виглядають у поетичному тексті, проте мало надаються до використання, скажімо, у комунальному господарстві. Гадаю, більшість письменників рано чи пізно стикаються з цією жахливою неприлаштованістю власних метафор у довколишньому світі. Тим не менше – це нікого не спиняє й нікому не заважає сприймати на віру сказане людьми, котрим довіряти потрібно в останню чергу. На письменників не ображаються – їм довіряють. Читачі в такому разі куди безвідповідальніші за поетів і прозаїків – вони шукають відповіді там, де переважно ставляться питання. Шукають, не зневірюючись і не розчаровуючись. Готові слухати серйозні речі від людей, засадничо не надто серйозних. Хоча б із тієї причини, що хтось інший на подібні теми взагалі не говорить. Ну справді – давно ви бачили контролерів громадського транспорту, котрі говорять про свободу? Про свободу говорять священики, політики або письменники – себто ті, хто найменше відчуває відповідальність за сказане й сам розуміє всю умовність і абстрактність речей, про які розводиться. Я теж постійно говорю про свободу. Не маючи жодних ілюзій щодо зрозумілості сказаного. Оскільки, коли говорю про свободу, маю на увазі троянди. Пояснити, чому саме троянди, не можу, проте й далі стою на своєму. Керуючись при цьому твердженням Гюґо про те, що свобода починається з іронії. Мені особисто такий початок подобається. Хочеш утратити розуміння очевидних речей – спитайся про них у письменника. Тож спробуємо поговорити про свободу.