Сергей Жадан: Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Увечері в Алчевську дізнаємося про захоплену міськраду. Під’їжджаємо подивитися. Над будівлею триколор, на ґанку стоїть чоловік десять цивільних. Зброї не видно. Стоять, розглядають порожню площу, залиту безкінечним дощем. Місцевий телеканал показує зустріч міського голови з сепаратистами, що відбулася вдень. Голова тертий і впевнений, схоже, нічого не боїться – указівки отримав, гарантії, мабуть, теж. Говорить про референдум, про мир і безпеку містян. Голосують із приводу прапорів. У залі звідкись з’являється дідуган, дістає з кишені жовто-синій прапорець. До нього відразу ж кидаються обурені активісти. Якась «тьотка з собесу» кричить: «Не трогайте его! Не будем уподобляться бэндерам! Это они нас убивают – мы так не будем!» Дідугана виводять. Прапор із будівлі знімають. Цього ж дня місцева «Сталь» переграє «Динамо-2», «если шо».

– Хлопцы, вы не с бендеровщины? – запитує вона.

– А що – боїшся? – відповідаю питанням.

– Ага – щас, – говорить вона зарізко. Схоже, їй і відповідь, за великим рахунком, була не потрібна, своє бойове «ага – щас» відповіла б у будь-якому разі.

Ми спустилися з траси, підійшли. Вони сиділи при дорозі, біля паркану, просто в траві. Такий собі сніданок на природі. Околиці Алчевська, багато зелені. Одна, та, що питала, чорноволоса, була в паленій «Пумі», гумових капцях. Інша, фарбована в руде, мала джинси й виглядала найбільш піддатою. Хоча чорнява теж не постилася – тримала в руці недопиту літруху «Сармата», інша така ж валялася поруч у траві. Третя була в домашньому халаті. Сиділа на стільчику – огрядна й усміхнена. Ще був сивий чоловік, років сорока, у спортивних штанях, і чиясь дитина, років десяти, теж у чомусь спортивному. Чоловіки мовчали, говорили тут жінки. Нас запримітили ще зранку, зацікавилися. Чужі тут не ходять, а ми були відверто чужими, тож виникло цілком логічне припущення, що ми з «бендеровщини».

– Я з Харкова, – кажу.

– Откуда именно с Харькова? – запитали чорнява й руда майже одночасно. Мовляв, так просто нас не візьмеш, не обведеш довкола пальця, не пошиєш у дурні.

– Вулиця Червонопрапорна, – відповів.

– Я жила на ХТЗ, – запевнила чорнява.

– В Харькове так не разговаривают, – далі сумнівалась руда.

Я дістав рюкзак, поліз за паспортом.

– Шо там у тебя? – поцікавилась чорнява. – Бомба?

– Усе-таки боїшся? – перепитав я.

– Ага, – завелася вона. – Прям обосралась.

Я дістав паспорт. Чорнява попустилась.

– Да ладно, хлопцы, ну что вы, – сказала ображено.

Прописку дивитись не захотіла. Натомість розпитала, що ми тут робимо. «Концерт готуємо», – відповів я. Почала розпитувати про концерт, остаточно заспокоївшись.

– Слышишь, – раптом озвалася огрядна, дещо засоромлено, – а можешь дать семь рублей?

– Можу, – признався я.

– А десять? – засоромилась вона ще більше.

Я дістав десять гривень.

– Дай тебе бог здоров’я, – розгублено, проте весело подякувала огрядна.

– Ребят, – уточнила на прощання чорнява, – ну вы же за мир, за дружбу?

– Ну аякже, – запевнив я.

– Ну вот ты, – звернулась вона до мене, – вроде порядочный человек. А друг твой, – показала вона на Івана, котрий стояв у чорних окулярах і футболці з написом IRA, – бандит бандитом. Шо-то там в прошлой жизни было.

– Да-да, – погодилась огрядна.

Десять гривень, утім, не повернула.

Не буде нам спокою з нашою маячнею. Не буде нам радості з нашим страхом. Не буде нам миру з нашою закритістю й небажанням розуміти одне одного. Будемо одне одного боятися, будемо одне одному не довіряти, будемо підозрювати, будемо ворогувати – не будемо чути, не зможемо говорити. Забуваючи про все те, що нас насправді поєднує, забуваючи про все те, що мало б робити нас щасливими і сповненими любові до цього життя. Будемо по тому приходити до Господа, ставати перед його очима, вигадувати щось на своє виправдання – зневірені, розчавлені й озлоблені. З усіма своїми розірваними серцями, порожніми руками. У чорних окулярах, у спортивних костюмах.

– Хочете поспілкуватися зі справжніми сепаратистами? – запитав Коля, наш звукорежисер.

– Справді справжніми? – напружився я.

– Ну, моїми друзями, – засміявся Коля. – Ми ж усі тут сепаратисти, – пояснив.

З нами він переходить на українську, говорить, що йому цікаво, для практики. Грає в алчевській рок-групі, в одній із трьох у місті. Грають хеві-метал, репетирують у гаражі.

– А що взяти сепаратистам? – питаюсь. – Що ви п’єте? Водку «Столичная»?