Юрій Канигін - Шлях Аріїв - Україна в духовній історії людства

П'ятирічний (невеликий як на ті часи) строк одбував на Колимі. Тут пройшов через різні табори, зокрема через копальню Штурмову, де з кожного десятка прибулих в'язнів за рік од холоду й голоду вмирало дев'ять, а також відому Серпантинку, де за таку провину, як недовиконання норми виробітку або заперечення охоронцю з будь-якого питання, в'язнів за наказом начальника табору зразу розстрілювали або просто виводили роздягнених на подвір я й заморожували (на день 5—10 чоловік). Дядько вижив. Одбувши подвійний строк (збільшення його без суду було звичайною справою), він повернувся до сім'ї і жив у Полтаві. Помер 1970 року.

Багато тих, хто повернувся з таборів, були, як відомо, надламані. В дядька злам був якийсь дивний — він став «українським націоналістом':

— Але ж не можна так, — казав я йому, — «Україна над усе!» Україна — південно-західний край Росії…

— Сам ти південно-західний! — бурчав він і додавав загадково: — Колима мені розкрила очі на нашу Украшу.

— Просто боюся за Миколу, — казала тітка, його дружина, — адже часи не так уже й змінилися: можуть забрати. Нещодавно почав одному приятелеві доводити, що час розпустити Радянський Союз. А коли той навів слова, начебто сказані Шевченком: «Ми, українці, народ нікчемний, другорядний», то вигнав його з хати.

У когось він купив Біблію дореволюційного видання. Читав пророцтво Даниїла про те, як знагла розсипався величезний бовван на глиняних ногах, і казав, що це стосується нашого Союзу.

Загалом бачились ми не часто. Жив я в Хабаровську, потім у Новосибірську й не міг часто приїжджати до Полтави. Пам'ятаю, як дядько перед смертю, коли ми з тіткою привезли його з лікарні (помирав він від раку, і його, безнадійного, виписали додому), читав у напівзабутті:

Відтак вручив мені рукопис у пожовтілій папці: — Прочитай… Зрозумієш, чого я кличу тебе в Україну. Була в мене в житті людина… З Тибету. Ми його Китайцем прозивали. Цілісінькі ночі з ним гомоніли. Він — тибетець, знав нашу Україну краще за нас обох. Шкода, не все записав…

Такий був заголовок машинописного тексту. В ньому йшла мова про останні роки ув'язнення, коли дядько, «пізнавши пекла усі муки», працював селекціонером на дослідній станції, що постачала керівництву колимських таборів карликові огірки й зелену цибулю.

Тут були ті самі рабська праця й тюремні звичаї, але в'язням жилося незрівнянно краще, ніж на Золотій копальні. А головне — робота за фахом. Дядько пише: «Я потрапив до якогось неймовірного, райського, світу. Навіть хліба в їдальні, краяного на столах, можна було їсти досхочу».

Далі в «Записках» ішлося про «відомих і визначних людей», з котрими його зводила доля на етапах і у в'язницях. Зокрема, згадувалися Люся Джапарідзе, дочка одного з 26-ти бакинських комісарів, яка, не витримавши знущань начальства і кримінальниць жіночого табору, двічі намагалася накласти на себе руки; дружина розстріляного секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарева, в котрої слідчі під час допитів вирвали соски грудей. Йшлося про зустріч з поетом Йосипом Мандельштамом у таборі під Владивостоком, перед тим як дядька в трюмі пароплава «Джурма» відправили до бухти Нагаєво (під Магаданом). «Але найпам'ятніша зустріч сталася в листопаді 1946 року з людиною без імені, на прізвисько «Китаєць». Тут і зав'язка всієї нашої оповіді.

«Одного разу наприкінці листопада, — пише дядько, — іду до їдальні снідати. А тому, що серед працівників теплиць переважали жінки, то і їдальня була в жіночому бараці, відгородженому від чоловічої зони високим парканом, і нас, чоловіків, туди водили. Пройшов до жіночої зони і бачу: біля дверей їдальні, під ліхтарем, на мерзлій землі, лежить чоловік, вбраний, як і більшість в'язнів, у якесь лахміття. Ноги й руки зв'язані, голова обмотана мішковиною. З'ясувалося: то чукча Ельген, відомий в окрузі мисливець, упіймав у тайзі втікача. Тепер він пив чай в нашій їдальні, перед тим як піти до табірного керівництва із здобиччю, щоб одержати за неї винагороду.

Річ у тім, що на Колимі було розповсюджено спеціальний наказ, точніше, заклик до туземного населення переймати в тайзі «білолицих утікачів», убивати їх і приносити до контори найближчого табору відрізані вуха й ніс. За це належала винагорода: борошно, крупа, спирт, сірники.