Роман Лазурко: На шляхах Европи

До цієї школи попало нас 52 кандидати. Більше й не могло влізтись на вантажне авто, що повезло нас до поїзду. Помимо закінченого рекрутського вишколу, ми ще не були генералами і повезли нас товаровими вагонами "сорок хлопа або вісім коней", без великого люксусу, але зате із повною свободою вимахування ногами на свіжому повітрі. Одна група дивізійних підстаршин вже вийшла з цієї школи, з так званого першого турнусу, ми їхали їм на зміну.

Після щоденних вправ рекрутського вишколу, де земля матірю стає, а всі кости знаходяться поза межами болю, прогулька через цілу Европу, навіть вантажними вагонами, має свій чар. Їсти очевидно було мало, бо годують тільки тих, хто вже йде на фронт, але зате зорових вражень нам не жаліли. Кордон Генерального Губернаторства переїхали ми без великого враження, бо як тут так і там стояли ці самі вартові і на залізниці ця сама мова, але зате сподобалися нам чисті німецькі села і міста. Погода трималась гарна, хоч трохи вже холоднава, і довелось нам побачити також перші німецькі руїни від альянтських летунських рейдів. На жаль, не везли нас через Берлін, ані Відень, як наших товаришів, на інші вишколи, ані навіть через чеську Прагу, але зате під Гановером пережили ми нічний налет американської авіяції і повірте, було на що дивитись. Вгорі, наче якась страшенна буря, гудуть безупинно мотори, внизу блискають вогні від гармат протилетунської оборони, комунікацію між горою і низом втримують бомби, що летять і свищуть собі при тому всіма голосами дантейського пекла, а вибухи бомб освітлюють околицю, як удари громів. Є на що дивитись. І все це видумали мудрі, розумні люди, егеж!

Стояли ми у полі довго, придивляючись, як американці христили Гановер, потім стояли ще довше, заки німці направили залізничий шлях, щоб українці могли їхати до Голяндії на вишкіл - польськими вантажними вагонами. Змінилась Европа, нема що й казати, нові часи настали.

На нас не впала ніодна бомба, чого доказом є те, що я сьогодні пишу ці слова. Не думаю, що американці передбачали тоді, що через десять років ми станемо їхніми громадянами, але все таки залишили нас в спокою і з нами навіть цих німців, що нас транспортували. Тому ми заїхали до Голяндії без перепон, а до Гільверсум без поспіху.

Якщо Німеччина виглядала на країну у війні, то Голяндія стояла собі, як образок з казки. Люди гарно зодягнуті, чепурні хатки з великими вікнами, вулиці і дороги чисті, асфальтовані, всюди квіти, огороди, сади. Добро кидається у вічі. Крамниці повні товарів, ніхто не кидається на це все, ніхто не стає у "хвостики", ніхто не дреться хапчиво за кожний шматок хліба. Я думаю, що в цілій Голяндії в цей час саме ми були найбільш голодні.

Закватирували нас у якійсь колишній середній школі, яку німці перемінили на касарню. Все вже нас чекало, включно з чотирьома українцями з першого турнусу, які мали бути старшими в наших кімнатах та допомагати німцям у вишколі. Це були Любомир Кузик, Любомир Боднар, Володимир Масник і Ярослав Новицький. Вони вже були підстаршинами, але відповідні відзнаки мали отримати аж після нашого вишколу.

ст. десятник Любомир Боднар підчас вишколу в Голяндії, зимою 1943 р.

За німецькою системою нас розділили на чотири рої, ройовими, очевидно, призначено німців, а саме унтершарфюрера Банька до першого роя, Шольца до другого, Лєдерлє до третього і Кампгавзена до четвертого. Чотовим нашої української чоти став гавптшарфюрер /булавний/ Крафт, народжений у Відні, із всіма віденськими признаками, з мішаної родини, де батько був австрійцем, а мати, мабуть росіянкою, а може й українкою, бо на Заході все це, що на схід від Відня, рахується Росією, на жаль. Цей Крафт, це була дійсно рогата душа. Очайдух до пригод, як і до бійки, дуже здібний, любив заглядати до чарки, згідно зрештою із воєнною модою, росту був високого, худощавий такий, що ремінь з револьвером звисав йому аж на бедрах, як в американських ковбоїв. Згідно із цим він мав теж неабияку минувшину. Колись вже був старшиною, але за якусь провину здеґрадовано його до ступня десятника /унтершарфюрера/, ми зустріли його вже на ступні гавптшарфюрера, тобто два ступні вище. На цьому він не пристанув, дряпався вище і в 1944 році, в місяці жовтні, зустрів я його у Східніх Прусах, в Аріс, вже знов старшиною - поручником, та ще й з лицарським хрестом на шиї! Та про це при нагоді.